[9], який був при столі пана Жакевича, негайно брав серветку і кількома штрихами рисував тітоньчин портрет, і це було неймовірно — дивитись, як той художник накреслює просто-таки святу візантійську ікону, яка є водночас звичайною жінкою на кашубському подвір’ї й Мадонною у стилі Караваджо; і коли я пригадую ті сцени з бару «Аґата», в якому наш поет Атаназій опритомнював під впливом розмови тих двох жертв кораблетрощі з Атлантиди, то гадаю, любий пане Богуміле, що ніколи й ніде не побачив би чогось такого ж захопливого, як кілька простих штрихів, котрі робили на маленькій серветці синтез Сходу й Заходу чимось природним, можливим і водночас прекрасним; але вже треба було йти далі, до «Католика», де скублювались усі інші жертви кораблетрощі з нашого війська: поет Пітек, який писав вірші винятково про місячну кров своїх наступних наречених, відлюдькуватий поет Салім, який творив винятково на санскриті, поет фон Бок, автор математичних віршів, а також занудливий стаєр від епіки, такий собі Темпій із Темпча, який виводив свою генеалогію від кашубської шляхти, що, зрештою, не справляло на нас жодного враження, бо ми чудово знали, любий пане Богуміле, що як уся чеська шляхта загинула в битві під Білою Горою, так і кашубська викривавилася в битві під Віднем, а таки розбила турків під найщасливішою зорею короля Яна Собеського; отже, про це ми теж відверто балакали в «Католику»: про те, чому чотирнадцятирічний Ґюнтер Ґрасс, який бігав тими самими, що й ми, вулицями Вжеща, ніколи не написав свого першого великого історичного роману про героїчних кашубів, бо якщо більшість із них давним-давно полягла під Віднем, про що або радше про кого мав писати дебютант Ґюнтер з вулиці Лабесвеґ, 13, що зветься нині вулицею Лелевеля, ну ж бо яким чином мав він викресати з так трагічно оселюченого народу самурайську іскру бойового шалу, але такі балачки припиняли в «Католика» швидко, бо протверезілий і відпочилий поет Атаназій демонстративно хухав у долоню, підгортав манжет і, демонструючи жиляву міць передрамення, викликав супротивника: раз то був постачальник із заводів Катовіце, іншого разу — дресирувальник із цирку «Арена», ще якось — моряк із фінського фрахтового судна, і ми завжди приймали закла́ди й ніколи на цьому не втрачали, бо Атаназій, попри все, скидався на здохляка, і ті, що вперше завертали до «Католика», зазвичай ставили проти нього десять до одного, натомість ті, що знали його методу, не втрачали надії вперше побачити його переможеним, але Атаназій був несхибний і не програвав аніколи, а все тому, що на кульмінаційній фазі, коли зчеплені долоні застигали над стільницею, мовби серп і молот, і все ще висіло на волосині, Атаназій починав декламувати своїм потужним металевим голосом: «Флебас-фінікієць два тижні вже мертвий... — тоді на якийсь мент переривав і провадив далі, просвердлюючи супротивника поглядом: — Забув чайок ячання і морські колихання, / І зиск, і втрату. / Шепотливі нурти підводні / Його кості вимивали... — і здобував перевагу вже тієї миті, хай і не завжди розгромну, проте все одно перевагу, бо хоча жоден із супротивників Атаназія не знав Еліотової поеми, він так чи так жахався візії трупа якогось фінікійця з очима, виїденими сіллю й вуграми, якого носило, мов набрезклу й смердючу надувну кулю по морських хвилях, ну, а коли Атаназій гукав на повне горло: — Поганче, а чи іудею, / О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна, / Згадай Флебаса, що був гарний і стрункий, як ти»вернуться
Ришард Стриєць (1932–1997) — ґданський художник, займався малярством, керамікою, рисунком, але відомий насамперед графічними роботами.