[10], — рука суперника обм’якала й уже за мить падала на стільницю, і ми могли вигребти грошенята із закла́дів, причім майстерності Атаназія стачало й у таких випадках, коли його суперник, як отой фінський моряк, не тямив ані слова польською, бо тоді декламація відбувалася мовою оригіналу й, завершуючись приголомшливою фразою: — Consider Phlebas, who was onse handsome and telle as you, — вона припечатувала перемогу так само надійно, як і польська фраза поеми. Проте кому я міг про це розповідати, любий пане Богуміле? Пані Еві в «Істрі»? Барменові в «Коттоні»? Німецьким пенсіонерам, що снували прогулянковим кроком від Арсеналу до Мотлави? Чи могли їх обходити наші військові четверги, наші вжещанські діонісії, наші захвати й падіння, по яких не зосталось уже нічого? Отже, я щодалі глибше западав у радикальну меланхолію і по кожному занятті з інструктором Шкарадеком, який пнувся зі шкіри, щоб записати мене до нової, тридцятої за рахунком політичної партії, котру він називав «ТерраМи», по кожній такій годині я йшов очистити свою душу, мені було нелегко не лише через тягар споминів, а й з туги: про панну Цівле в офісі «Коррадо» повідомили, що вона взяла відпустку за свій рахунок, і то невідомо на який час, і повезла лікувати брата, куди — цього вони теж не знали або не хотіли мені сказати, отже, я ще раз пішов на пагорб, де спочивала в тиші її повітка, мовби ковчег, потоплений у часі й у зелені; колія, прокладена колесами «фіатика», вже почала заростати травою, у вікні прибудови снувалися нові павутиння, ряска вкривала дощівку в балії, під порічками бушували їжаки, а надовкруж вибухав травень пахощами бузку, прикликанням дроздів, трелями вивільги, і навіть місто, просмерділе вихлопами, не було в змозі погамувати цієї експансії, помітної й у шаленому, якомусь гарячковому розростанні індійського зілля: його бундючно розчепірені китиці й соковиті стебла, здавалося, з хвилини на хвилину набубнявіють, здавалося, дозріють, із надприродною й шаленою швидкістю випереджаючи приховану в них передвіків таємницю, отож я зірвав, любий пане Богуміле, кілька святих стебелин, тих, що були найстигліші, аби віддати їх панні Цівле, коли вона повернеться, бо її аж ніяк не втішили б така завчасна вегетація й марнування врожаю, і я йшов із тим зеленим бадиллям спочатку вздовж цвинтарного паркану, де покоїлися сіромахи з Першої війни, і, певно, тому знову подумав про дідуся Кароля, але цього разу не як про автомобіліста, а як про артилериста непереможної Цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, який після іпритової атаки потрапив до лазарету й лежав там, непритомний, кільканадцять годин, а коли опам’ятався, то побачив над собою каптур монашки, біліший від альпійського снігу, і скрикнув: — Води, сестро, води! — на що монашка подала йому склянку і сказала: — Спершу ви мусите висповідатись, — а тоді дідусь Кароль ухопився за голову і зрозумів, що має вигляд мумії, бо від його буйної чуприни не зосталось ані волосинки, бо санітар, що його врятував, стягнув протигаз разом з волоссям, яке випало від дії іприту, отже, нехай поранений і лисий, дідусь Кароль страшенно запрагнув жити й відповів сестрі: — Я не збираюся вмирати, а тому не бажаю сповідатися, — тому та сестра, любий пане Богуміле, образилася на нього, і коли усім важко пораненим давали морфін, вона маневрувала так, щоб оминути його, і він терпів жахливий, нічим не потамований біль, але не здався й не висповідався, і врешті-решт так поправив здоров’я, що зміг повернутися на подальше лікування до Львова, і навіть волосся в нього відросло, щоправда, вогненно-рудої барви, про що я подумав уже на вулиці Варшавських повстанців, махаючи зеленою китицею зілля на машину, котра мало мене не переїхала; я подумав, що якби він мав тоді у своїй папіросниці трохи висушених листків із садка панни Цівле, йому було би значно легше в тому лазареті й напевно не ввижалися би в нічній маячні жахіття окопів, однак значно приємніші речі, хоч би й маївки в Журавці або лижні прогулянки в Трускавці, на які їздили студенти й професори Політехніки, отже, мабуть, якби він мене зараз побачив, то не дорікнув би, що я зайшов до автобуса із зеленим пуком індійського зілля, компостуючи квиток і сідаючи на вільне місце позаду водія, серед вдів із вазонами й квітами, котрі, як і щодня, їхали провідати своїх чоловіків на Лостовицькому цвинтарі, о, так, я бачу, як він усміхнувся би, коли одна з бабусь запитала мене, чи те зелене, що я тримав на колінах, годиться на живопліт, чи, може, на розсаду до парника, бо хоча дідусь Кароль ніколи й не був анархістом, а таки не любив чиновників і заборони, не любив дурнуватих політиків і, мабуть, дуже здивувався би, що та фарисейська секта дозволяє й заохочує в нашій країні в будь-яку годину і в будь-якому місці, включно з парламентом, шанувати Діоніса, натомість переслідує Шиву, еге ж, любий пане Богуміле, цілковито так, ніби вибір наших богів не належить нам самим, ніби всі ми мусили шанувати того єдиного, накинутого нам сатрапа в трьох іпостасях: акцизу, ПДВ й горілчаної монополії; отож я дорогою на Уєйцисько знічев’я зазнав осяяння, й у мене, наче у Савла, спала луска з очей, коли я побачив нову землю й нове небо, і себе самого, зодягненого в сіру хмару, бо я негайно пригадав де Квінсі та його візії, тому одразу, щойно приїхав додому, поклав те зелене бадилля на балконі в найліпше нагрітому сонцем місці, щоб воно гарно висохло і його можна було би згодом покраяти й розкришити, й урешті закурити, і коли я вже зачиняв балконні двері, розмірковуючи, як довго триватиме цей процес, задзвонив телефон, і я почув у слухавці панну Цівле, яка запитала мене тим своїм трохи металевим голосом, чи я й надалі у пазурях інструктора Шкарадека і чи не хотів би з них визволитися, бо вона вже повернулась і є в моєму розпорядженні, саме так вона сказала, любий пане Богуміле: я у вашому розпорядженні, — ну так от, я ледь-ледь не прокричав у слухавку про те зелене бадилля, яке зірвав біля її повітки і яке сохне тепер у мене на балконі, але прикусив язика і сказав: — Негайно, ви чуєте, я негайно хочу мати з вами заняття! — на що вона підступно засміялась і відповіла: — Ну добре, але це буде вечірній урок водіння, що ви на це? — і ми вже домовилися о чверть до восьмої на маневровому майданчику обіч нічної крамниці, де я стояв пунктуально аж до хвилини, дивлячись на екстатично-тремтливі фігурки бомжів; на тлі заходу сонця вони нагадували цього разу не дервішів, а членів секти святого Вітта, які на появу маленького «фіатика» й інструкторки, що з нього виходила, просто-таки сягнули зеніту містичних можливостей, вигукуючи свої незрозумілі закляття, вимахуючи руками, припадаючи до землі: — Ну, нормальна клоака, нема чого тут стовбичити, рвімо звідси, — сказала панна Цівле з відразою. Отож ми рвонули, любий пане Богуміле, і то дуже швидко, бо на Картуській о тій порі не було руху, а водив я вже не найгірше. — Ну-ну-ну, — зітхнула панна Цівле, коли я з Гуциська плавно звернув на Яґайлонські Вали, — бачу, що інструктор Шкарадек не марнував часу. — Той хам, — вереснув я, — вічно спітнілий і не говорить про вас інакше, як про... — Знаю-знаю, — вона не дала мені закінчити, — і що з того, якщо він сприяв вашому прогресу, дивіться, як вправно тепер виходить у нас «четвірка», — і справді, пане Богуміле, ті її слова мене просто-таки окрилили, але не лише слова, ще й дотик її долоні, такий делікатний, ніби незумисний, а може, і справді випадковий дотик її ніжних пальців, який подіяв на мене дослівно як подих святого Духа, таємничий пошум Параклетових крил, і то аж до такої міри, що я погнав біля вокзалу мало не на сотці й не на меншій швидкості вилетів на міст над залізничними рейками, і ще більше пришвидшив на Великій Алеї, і одним ривком був уже біля Опери, — Негайно пригальмуйте, — підбила брову панна Цівле, — бо ми навіть не встигнемо поговорити; отже, наступною машиною вашого дідуся був «мерседес бенц»? — запитала вона мене цілковито так, ніби ми звернуться
Цит. за вид.: Томас Стернз Еліот, Смерть у воді / Безплідна земля / Вибране. — Пер. з англ. І. Драча — Київ: Дніпро, 1990.