усім важко пораненим давали морфін, вона маневрувала так, щоб оминути його, і він терпів жахливий, нічим не потамований біль, але не здався й не висповідався, і врешті-решт так поправив здоров’я, що зміг повернутися на подальше лікування до Львова, і навіть волосся в нього відросло, щоправда, вогненно-рудої барви, про що я подумав уже на вулиці Варшавських повстанців, махаючи зеленою китицею зілля на машину, котра мало мене не переїхала; я подумав, що якби він мав тоді у своїй папіросниці трохи висушених листків із садка панни Цівле, йому було би значно легше в тому лазареті й напевно не ввижалися би в нічній маячні жахіття окопів, однак значно приємніші речі, хоч би й маївки в Журавці або лижні прогулянки в Трускавці, на які їздили студенти й професори Політехніки, отже, мабуть, якби він мене зараз побачив, то не дорікнув би, що я зайшов до автобуса із зеленим пуком індійського зілля, компостуючи квиток і сідаючи на вільне місце позаду водія, серед вдів із вазонами й квітами, котрі, як і щодня, їхали провідати своїх чоловіків на Лостовицькому цвинтарі, о, так, я бачу, як він усміхнувся би, коли одна з бабусь запитала мене, чи те зелене, що я тримав на колінах, годиться на живопліт, чи, може, на розсаду до парника, бо хоча дідусь Кароль ніколи й не був анархістом, а таки не любив чиновників і заборони, не любив дурнуватих політиків і, мабуть, дуже здивувався би, що та фарисейська секта дозволяє й заохочує в нашій країні в будь-яку годину і в будь-якому місці, включно з парламентом, шанувати Діоніса, натомість переслідує Шиву, еге ж, любий пане Богуміле, цілковито так, ніби вибір наших богів не належить нам самим, ніби всі ми мусили шанувати того єдиного, накинутого нам сатрапа в трьох іпостасях: акцизу, ПДВ й горілчаної монополії; отож я дорогою на Уєйцисько знічев’я зазнав осяяння, й у мене, наче у Савла, спала луска з очей, коли я побачив нову землю й нове небо, і себе самого, зодягненого в сіру хмару, бо я негайно пригадав де Квінсі та його візії, тому одразу, щойно приїхав додому, поклав те зелене бадилля на балконі в найліпше нагрітому сонцем місці, щоб воно гарно висохло і його можна було би згодом покраяти й розкришити, й урешті закурити, і коли я вже зачиняв балконні двері, розмірковуючи, як довго триватиме цей процес, задзвонив телефон, і я почув у слухавці панну Цівле, яка запитала мене тим своїм трохи металевим голосом, чи я й надалі у пазурях інструктора Шкарадека і чи не хотів би з них визволитися, бо вона вже повернулась і є в моєму розпорядженні, саме так вона сказала, любий пане Богуміле: я у вашому розпорядженні, — ну так от, я ледь-ледь не прокричав у слухавку про те зелене бадилля, яке зірвав біля її повітки і яке сохне тепер у мене на балконі, але прикусив язика і сказав: — Негайно, ви чуєте, я негайно хочу мати з вами заняття! — на що вона підступно засміялась і відповіла: — Ну добре, але це буде вечірній урок водіння, що ви на це? — і ми вже домовилися о чверть до восьмої на маневровому майданчику обіч нічної крамниці, де я стояв пунктуально аж до хвилини, дивлячись на екстатично-тремтливі фігурки бомжів; на тлі заходу сонця вони нагадували цього разу не дервішів, а членів секти святого Вітта, які на появу маленького «фіатика» й інструкторки, що з нього виходила, просто-таки сягнули зеніту містичних можливостей, вигукуючи свої незрозумілі закляття, вимахуючи руками, припадаючи до землі: — Ну, нормальна клоака, нема чого тут стовбичити, рвімо звідси, — сказала панна Цівле з відразою. Отож ми рвонули, любий пане Богуміле, і то дуже швидко, бо на Картуській о тій порі не було руху, а водив я вже не найгірше. — Ну-ну-ну, — зітхнула панна Цівле, коли я з Гуциська плавно звернув на Яґайлонські Вали, — бачу, що інструктор Шкарадек не марнував часу. — Той хам, — вереснув я, — вічно спітнілий і не говорить про вас інакше, як про... — Знаю-знаю, — вона не дала мені закінчити, — і що з того, якщо він сприяв вашому прогресу, дивіться, як вправно тепер виходить у нас «четвірка», — і справді, пане Богуміле, ті її слова мене просто-таки окрилили, але не лише слова, ще й дотик її долоні, такий делікатний, ніби незумисний, а може, і справді випадковий дотик її ніжних пальців, який подіяв на мене дослівно як подих святого Духа, таємничий пошум Параклетових крил, і то аж до такої міри, що я погнав біля вокзалу мало не на сотці й не на меншій швидкості вилетів на міст над залізничними рейками, і ще більше пришвидшив на Великій Алеї, і одним ривком був уже біля Опери, — Негайно пригальмуйте, — підбила брову панна Цівле, — бо ми навіть не встигнемо поговорити; отже, наступною машиною вашого дідуся був «мерседес бенц»? — запитала вона мене цілковито так, ніби ми закінчили бесіду вчора пополудні. — І він справді був ліпшим від «цитрини»? — Якщо точно, — скинув я швидкість до шістдесяти кілометрів, — не наступний, а наступні, бо «Мерседес» перший запровадив тоді однорічну систему, згідно з якою після дванадцяти місяців можна було повернути вживану машину і з доплатою в п’ятсот злотих виїхати з їхніх гаражів на новому авті. — Гаражів? — здивувалася панна Цівле. — Це так тоді називали, — не дозволив я перебити себе, — бо слово «салон» не означало, приміром, перукарні, взуттєвої крамниці або пральні, як тепер, у ту добу за салоном іще зберігався статус місця для товариської бесіди, музикування, вина, імовірної партії бриджу; ну так-от, мій дідусь Кароль, — вів я далі, — щороку виїжджав із гаражів «Мерседеса» на новому авті, але це завжди була ідентична модель, окрім того, з кузовом того самого гнило-зеленого кольору, і якщо дідусь так сильно вподобав ту «стосімдесятку», то, либонь, тому, що він щороку беззаперечно вигравав на ній гонитву за лисом. — Ну ні, — панна Цівле показала рукою, щоб я завернув на кільці при Костюшка на вулицю Словацького, — тепер ви вже заливаєте, гонитва за лисом це кінна забава, як можна ганятися на чотирьох колесах через поля й розлоги за кимсь із тим причіпним хвостом, це не тримається купи, навіть якби той лис теж пересувався на колесах, це тим паче неможливо, якщо ви вже мусите вигадувати, то робіть це правдоподібно, так, щоб я цього не відчувала, зчеплення, скинути швидкість, — скомандувала вона, — під гору їдемо повільніше! — ми рухалися серпантином морени в бік летовища, передміські пахощі бузку, скошених трав і холодна тінь букових лісів, меланхолійна навіть навесні, просочувалися крізь прочинене вікно до маленького «фіата». — Мені прикро, — сказав я, — але ви недооцінюєте заміри довоєнних інженерів; отже, коли в Мостицях уперше проводили перегони повітряних куль, які були ні чим іншим, як вітчизняним відбірковим туром до Кубку Ґордона Беннета, коли інженери, захоплені тією чудовою феєрією кулястих форм на небі, згромадилися надвечір у клубі, котрийсь із них кинув синкретичне гасло, достоту ваґнерівську ідею: аби віднині поєднати їхній улюблений автомобільний спорт, якому вони так беззастережно віддавалися, зі спортом повітряним, і таким простим чином, — я глибоко зазирнув у вічі панни Цівле, — зародилась ідея гонитви за лисом у цілком новому форматі, просто-таки революційному й демократичному, ну, бо мій дідусь Кароль, — спокійно пояснив я, — так само, як і його колеги, міг, скажімо, отримати запрошення від князя Санґушка на полювання або навіть на весняний бал у Гумниськах, але на кінну гонитву за лисом то вже не дуже, бо це були сфери готайського альманаху, і без щонайменше семи променів у гербовій короні