тор Елефант кожну десяту операцію робить безкоштовно і називає це Фундацією святого Антонія, мабуть, і справді сподівається, що йому це допоможе, хоча насправді, коли підсумувати всі ці випадки дітовбивства, то, хай як крути, а мусить бути пекло для таких, як він. — Дітовбивства? — різко перебив я. — Ви ж не хочете сказати, що той клятий доктор ще й гінеколог і у своєму кабінеті за допомоги ультрасучасних рурок і насосів висмоктує тих малих драґлистих істот із лона матері просто до умивальника? — Ні, та що ви, — обурилася панна Цівле, — я цього не казала, але ви мусите знати, що доктор Елефант є визначним трупарем, і коли треба робити операцію, чекає, аж поки батьки зберуть усю суму, і я, мабуть, не мушу казати, що не раз це чекання триває надто довго, і маленький пацієнт умирає, тому Елефанта називають доктором Менґеле, ангелом смерті, хоч я назвала б його радше доктором економічних законів, бо, зрештою, те, чи має хтось шанси вижити, вирішують ані національність, ані віросповідання, а гроші — чисте й стерильне бабло... — То була, любий пане Богуміле, дуже довга мовчанка; тепер ми повільно їхали Кінним трактом уздовж старих лип, що їх понад двісті років тому висадили на тій алеї коштом Даніеля Ґралата, і я подумав: якби Спаннер та Елефант були би симпатиками масонського ордену, як бургомістр Ґралат, то, може, ніколи не зганьбили б лікарського покликання й зостались би вірними Гіппократові, бо, зрештою, масонський дух говорить про присвяту й братерство й не дозволяє думати про людину винятково в категоріях брусків мила або кількості нулів після коми на рахунку, але, з другого боку, той масонський дух давно вже вивітрився з цього міста, прикладом чого була сама назва алеї, якою їхали ми з панною Цівле: спершу вона називалася Головною, потім Гіндербурґа, згодом Гітлера, далі Рокосовського, й нарешті Перемоги, цілковито так, ніби всі наступні володарі цього міста боялися Ґралата, хоч би й у спогаді, і, певно, не могло бути інакше, якщо алеєю посеред сторічних лип тягнулися від Опери й до Середмістя нацистські факельні походи, а від Середмістя до Опери — першотравневі демонстрації, і десь, у невидимому струмені часу, мішалися між собою всі ті свастики, серпи, молоти й оркестри, а доктор Спаннер і доктор Елефант дивилися на все це з вікон Закладу практичної анатомії і зворушено потискали одне одному руки, бо якщо після тези нацистських походів прийшла й проминула антитеза комуністичних маршів, то нарешті для таких, як вони, настав час синтезу, необмеженої творчої діяльності, арифметики чистого прибутку, випраного від усього бруду вже нікому непотрібних ідей, — Так, так, колего, вітаю, — казав Спаннер зі сльозами на очах, — ви дожили до чудових часів, лікарі цієї школи ніколи не мали таких можливостей. — Таж благодійнику, будь ласка, не перебільшуйте, — ґречно кивав головою Елефант, — ваш внесок у повоєнний розвиток косметичних концернів також гідний подиву й захвату, а надто тому, що ви мусили починати майже з нуля, за океаном. — Про що ви думаєте? — панна Цівле обірвала мовчанку в маленькому «фіатику». — Про добродія, який, будучи міським головою, виклав із власної кишені сто тисяч на будову й оздоблення цієї дороги, — сказав я. — Це неможливо! — гукнула панна Цівле — Це надто прекрасно, щоби бути правдою, ви кажете — з власної, а не з міського бюджету? Але про це нічого не казали по телевізору, ну, і як же він відмився від податків, адже той наш прем’єр Бальцерович — це рекетир, він нікому не попустить. — Так, — усміхнувся я до панни Цівле, — але тоді були зовсім інші закони оподаткування, і коли Даніель Ґралат писав отой свій тестамент, отой свій заповіт, коли відписував сто тисяч гульденів на озеленення терену, на прокладення алеї, і, зрештою, на закупівлю й висадження тих кількох тисяч лип, іще не було ніякого Бальцеровича, і тому — погляньте-но — ця алея така довга й широка, це єдине місце у місті, де й досі немає заторів, єдиний у місті пам’ятник істинно творчій мислі. — Тоді, — запитала панна Цівле, — тобто в якому році? Ну і ким був отой ваш Ґралат? — Я вже сказав, він був бургомістром нашого міста, а за оказії ловчим і бурграфом польського короля, він видав першу енциклопедію електрики, — я з’їхав на праву смугу, завертаючи біля площі Народних Зборів праворуч до Ґрадової гори, — понад те, він займався таємними науками розенкрейцерів, і багато хто підозрював бургомістра у приналежності до масонської ложі, чого ніколи не вдалося підтвердити, на відміну від його сина, також Даніеля; той молодший Даніель після вишколу в самого Еммануїла Канта заклав у Ґданську ложу, що звалася «Під Двома Коронованими Левами», в книгозбірні якої знайдено чимало книжок Ґралата-батька, здебільшого присвячених ритуалам втаємничення, і тому потім вважали, що Ґралат-батько також був масоном, і що нам цілком очевидно пояснює, чому за жодної влади, — чи були то пруссаки, нацисти, поляки, комуністи або совєти — цю прекрасну алею не назвали іменем великодушного фундатора, який зробив свій запис у заповіті акурат перед смертю, а точніше, 1767 року. — Господи, завертайте на заправку, — крикнула панна Цівле, — у нас бензин на нулі, замість дивитися на покажчик я слухаю вас і слухаю, ніби ви повернулися з Америки, ну, тепер ліворуч, заправимося, ви, як завжди, забули про мигавку!!! — Любий пане Богуміле, це була наша постійна суперечка, своєрідний рефрен кожного заняття, — з тією мигавкою: неправда, що я забув її ввімкнути, це вона дарма, я ніколи не забував, але визнайте самі — ну, приміром, на маневровому майданчику, де, крім нас, немає жодної іншої машини, велосипеда або пішохода, чи на дорозі, як-от біля тієї автозаправної станції, коли ніхто не над’їжджав ані згори — від цвинтаря, ані знизу — з боку площі Народних Зборів, ну, визнайте самі: який сенс тоді вмикати це миготливе світло, це одне й те саме, що вмикати маяк серед білого дня, тобто абсолютно непотрібно, проте панна Цівле була іншої думки і неодмінно в такій ситуації казала трохи скривдженим тоном: — Пане Павле, мигавку вмикаємо навіть у пустелі, — а тоді я завжди відчував, що життя знову закручує оту свою петлю, ту