mimořádnou smyčku, бо я пригадував Ваші уроки водіння на мотоциклі «Ява» й замислювався: коли Ви звертали з Вацлавських Наместій, припустімо, на вулицю Краківську, чи нагадував Вам інструктор: витягніть руку праворуч, — бо тоді на мотоциклах іще не ставили мигавок, і напевно той момент їзди з одною рукою на кермі мусив коштувати Вам неабияких нервів, не згадуючи вже про нерви інструктора, так-от, тоді, біля заправної станції і цвинтаря, панна Цівле вимовила те своє сакраментальне: — Пане Павле, мигавку вмикаємо навіть у пустелі, — втім, саме тоді я не встиг ані подумати про Вас, ані відповісти панні Цівле так само сакраментальним: — Тоді їдьмо до Гренландії, — бо тут-таки, перед лівим поворотом її маленький «фіат» кашлянув, чхнув, вистрілив із вихлопної труби й остаточно завмер, отож ми мусили вискочити з нього і пхати кілька метрів під круту гору, щоби відтак звернути ліворуч, і коли він уже починав котитися з гірки до заправної станції, ми мусили одночасно в нього заскочити, — кожен зі свого боку, й доїхати до бензоколонки на холостих обертах, що нам удалося виконати з несподіваною симетричною точністю, цілковито так, ніби ми з панною Цівле були парою танцюристів у фігурному ковзанярстві, посвячених у найглибші таїни свого фаху, свідомих того математичного по суті визначення віддзеркалених рухів, яке свідчить, що симетрія — це ніщо інше, як незмінність у перетвореннях, тієї точки зору до і після видозмін, яку висновують попри все з певної космічної рівноваги: верху й низу, лівого й правого боку, тіла й духу, мови й мовчання, атома й вакууму, словом, ніщоти, з якої проявляється матерія, як і завжди, у симетричних протиріччях. — Ну, закладайте шланг, — панна Цівле хвилину змагалася з ключиком бензобака, — а я піду по рахунок, — і вона рушила до каси, а я, любий пане Богуміле, з тим шлангом у руках, низько схилившись над бензобаком маленького «фіатика», оглядався, мовби Лотова дружина, щоби помилуватися небувало плавною ходою панни Цівле, її чудовими рухами, які не мали в собі нічого від дешевих красунь із реклами «Секс по телефону», нічого від фільмів Терези Орловскі[12], нічого від атмосфери будок «піп-шоу-денс», ні, панна Цівле пливла до каси автозаправної станції, наче лань із «Пісні над піснями», і скажу Вам, любий пане Богуміле, що ті її чорні джинси, темна шовкова блузка, «пільхівські» туфельки, шкіряна камізелька і срібні кліпси, що раз по разу полискували межи хвиль її розмаяного мідно-каштанового волосся, що усе це, відображене у віконній гладіні автозаправної станції, додатково примножувало той небувалий ефект чистої вроди, яка текла у фіолетовому травневому присмерку, проте споглядання тривало недовго, панна Цівле дуже швидко вибігла з будинку станції, вона була рознервована: — От же ж дідько! — кричала вона. — Перестаньте вже лити бензин, я забула гроші, а вони не хочуть узяти під заставу водійські права, бо мають їх уже три шухляди, посидьте в машині, я швидко збігаю, це ж бо недалечко звідси. — Ну чого ви мусите бігти попід ту гору, — сказав я, вішаючи шланг, — я заплачу, — і вже за мить ми знову сиділи в її маленькому «фіаті». — Може, ми поїхали б кудись, хоч би й до моря... — завагалася вона за мить, чи казати далі. — Знаєте, так уже повелося, що як мене бере хандра, то я сідаю надвечір у «фіатик» і мчу стрілою, світ за очі, деколи людина просто мусить вийти з дому без конкретної мети, їдьмо, а ви розповідайте, я дуже полюбила це. Чи ви вже публікували десь історію вашого дідуся про ті автівки, я хотіла би це почитати, може, у вас є примірник, Ярек збожеволів би від радості. — Ні, — повільно рушив я вниз до вулиці Третього травня, — і я навіть ніколи не думав, що це можна описати. — Можна? — запитливо глянула вона на мене. — Та просто треба, це ж бо фантастично: той залізничний переїзд і «цитрина» або той мур у князевому палаці, але найбільше я хотіла би послухати та прочитати про повітряні змагання, про гонитву за лисом і автомобільний клуб. — Ну, що вам іще розповісти? — я звернув з увімкнутою мигавкою на міст над залізничною колією. — Остання гонитва відбулася не навесні, а в серпні тридцять дев’ятого року, і, як завжди, дідусь Кароль чудово підготувався до неї, і, як завжди, бабця Марія супроводжувала його в ролі пілота, з планшеткою на колінах, але цього разу куля, а радше атмосфера, підклала всім свиню: погода була чудова, птахи розгулювали по стерні, проте в повітрі, розігрітому впродовж усього спекотного літа, жоден достатньо сильний подмух вітру й гадки не мав виповзати з Бореєвого мішка, куля поволі повзла в бік Дунайця й повисла акурат посеред річки, декотрі водії почали переправлятися поромом до Верхославичів, сподіваючись, що вона врешті перелетить на другий бік, інші чекали на тому березі, не вірячи в таке розгортання подій, але куля, мовби від дотику невидимої долоні, — бо ніхто не відчув ані найменшого поруху вітру, — почала посуватися на південь і то точнісінько вгору за течією, а коли ще точніше, вона ідеально посувалася над руслом Дунайця, над самим центром його верткого нурту, і виглядало це, нібито тритони тягли її на линвах, кваплячись до витоків, тому цього разу гонитва виглядала доволі нетипово, автомобілі й мотоцикли сунули вгору берегами Дунайця, наче почесний ескорт, і всі намагалися мати рівні шанси, принаймні до миті, коли сильніший подмух виштовхне кулю на лівий або правий берег, так-от, коли частина змагунів повільно їхала через Войнич, Мельштин, Чхів і Нижню Лососину, така сама численна дружина котила крізь Зґлобиці, Заклічин і Рожнів аж до Городка, але то був не Городок Яґайлонський, що побіля Львова, а звісно, Городок-над-Дунайцем. — Ну, а яким берегом, — перебила мене панна Цівле, — їхав «мерседес бенц» вашого дідуся? — Власне, — я трохи пригальмував на бруківці Сенницького мосту, звідки було видно потужні корабельні туші й буксири на освітлених узбережжях, — бабця і дідусь їхали через Рожнів, ну, й через Городок, тобто, як то мовиться, правобережжям. — Щось мені, Марисю, здається, — повторював дідусь, крутячи в пальцях уже давно вигаслу сигару, — що вона прилетить таки до нас. — Я цього не дуже певна, — відповіла бабця, — боюся, Карольчику, що куля так само може прилетіти до них і приземлитися десь під Лимановою, а тоді, — глянула вона на мапу, — ми вже точно не виграємо, бо найближча переправа або в Новому Сончі, або треба вертатися до Чхова. — Ну, і уявіть, — ми їхали на Стоґи вздовж Мертвої Вісли, — куля затрималася майже на самому краєчку Рожнівського озера, саме межи Тугобором на лівому березі річки і Збишицями, що лежали на правому, і так нерухомо провисіла в повітрі добрячих півгодини, отже, змагуни повиходили з автомобілів, запаркували мотоцикли, повитягали корзинки з провіантом, і почався звичайнісінький собі пікнік, і лише дідусь Кароль не брав у ньому участі, не виходив із «мерседеса», на даху якого бабця Марія прилаштувала той їхній спеціальний прилад для вимірювання сили й напрямку вітру, той їхній вітрячок на тичці з обертовим лічильником, а також із маленьким барометром. — Щось здригнулося, — шепнула врешті бабця Марія, — небагато, але в наш бік. — Складай усе й сідай, — шепнув дідусь Кароль у відповідь, — і уявіть, — ми їхали тепер через сосновий ліс уздовж трамвайної лінії та дюн аж до пляжу, — що коли вони рушили назад дорогою на Городок, їх відпроваджували здивовані погляди учасників пікніка, втім, це тривало недовго, бо коли сильніший подмух вітру пересунув кулю на їхній бік, усі раптово підхопилися з травички, завели двигуни й погналися за дідусевим «мерседесом», який дослівно через кілька сотень метрів за Збишицями скрутив на Корінну, тобто на схід, бо саме в цьому напрямку прибирав із хвилини на хвилину вітер. — Грибів чи Тяжковиці? — запитав дідусь, коли вони із запаморочливою швидкістю шістдесят п’ять кілометрів на годину промайвернуться
Тереза Орловскі — німецька порнозірка з ґданським корінням.