завагалася вона за мить, чи казати далі. — Знаєте, так уже повелося, що як мене бере хандра, то я сідаю надвечір у «фіатик» і мчу стрілою, світ за очі, деколи людина просто мусить вийти з дому без конкретної мети, їдьмо, а ви розповідайте, я дуже полюбила це. Чи ви вже публікували десь історію вашого дідуся про ті автівки, я хотіла би це почитати, може, у вас є примірник, Ярек збожеволів би від радості. — Ні, — повільно рушив я вниз до вулиці Третього травня, — і я навіть ніколи не думав, що це можна описати. — Можна? — запитливо глянула вона на мене. — Та просто треба, це ж бо фантастично: той залізничний переїзд і «цитрина» або той мур у князевому палаці, але найбільше я хотіла би послухати та прочитати про повітряні змагання, про гонитву за лисом і автомобільний клуб. — Ну, що вам іще розповісти? — я звернув з увімкнутою мигавкою на міст над залізничною колією. — Остання гонитва відбулася не навесні, а в серпні тридцять дев’ятого року, і, як завжди, дідусь Кароль чудово підготувався до неї, і, як завжди, бабця Марія супроводжувала його в ролі пілота, з планшеткою на колінах, але цього разу куля, а радше атмосфера, підклала всім свиню: погода була чудова, птахи розгулювали по стерні, проте в повітрі, розігрітому впродовж усього спекотного літа, жоден достатньо сильний подмух вітру й гадки не мав виповзати з Бореєвого мішка, куля поволі повзла в бік Дунайця й повисла акурат посеред річки, декотрі водії почали переправлятися поромом до Верхославичів, сподіваючись, що вона врешті перелетить на другий бік, інші чекали на тому березі, не вірячи в таке розгортання подій, але куля, мовби від дотику невидимої долоні, — бо ніхто не відчув ані найменшого поруху вітру, — почала посуватися на південь і то точнісінько вгору за течією, а коли ще точніше, вона ідеально посувалася над руслом Дунайця, над самим центром його верткого нурту, і виглядало це, нібито тритони тягли її на линвах, кваплячись до витоків, тому цього разу гонитва виглядала доволі нетипово, автомобілі й мотоцикли сунули вгору берегами Дунайця, наче почесний ескорт, і всі намагалися мати рівні шанси, принаймні до миті, коли сильніший подмух виштовхне кулю на лівий або правий берег, так-от, коли частина змагунів повільно їхала через Войнич, Мельштин, Чхів і Нижню Лососину, така сама численна дружина котила крізь Зґлобиці, Заклічин і Рожнів аж до Городка, але то був не Городок Яґайлонський, що побіля Львова, а звісно, Городок-над-Дунайцем. — Ну, а яким берегом, — перебила мене панна Цівле, — їхав «мерседес бенц» вашого дідуся? — Власне, — я трохи пригальмував на бруківці Сенницького мосту, звідки було видно потужні корабельні туші й буксири на освітлених узбережжях, — бабця і дідусь їхали через Рожнів, ну, й через Городок, тобто, як то мовиться, правобережжям. — Щось мені, Марисю, здається, — повторював дідусь, крутячи в пальцях уже давно вигаслу сигару, — що вона прилетить таки до нас. — Я цього не дуже певна, — відповіла бабця, — боюся, Карольчику, що куля так само може прилетіти до них і приземлитися десь під Лимановою, а тоді, — глянула вона на мапу, — ми вже точно не виграємо, бо найближча переправа або в Новому Сончі, або треба вертатися до Чхова. — Ну, і уявіть, — ми їхали на Стоґи вздовж Мертвої Вісли, — куля затрималася майже на самому краєчку Рожнівського озера, саме межи Тугобором на лівому березі річки і Збишицями, що лежали на правому, і так нерухомо провисіла в повітрі добрячих півгодини, отже, змагуни повиходили з автомобілів, запаркували мотоцикли, повитягали корзинки з провіантом, і почався звичайнісінький собі пікнік, і лише дідусь Кароль не брав у ньому участі, не виходив із «мерседеса», на даху якого бабця Марія прилаштувала той їхній спеціальний прилад для вимірювання сили й напрямку вітру, той їхній вітрячок на тичці з обертовим лічильником, а також із маленьким барометром. — Щось здригнулося, — шепнула врешті бабця Марія, — небагато, але в наш бік. — Складай усе й сідай, — шепнув дідусь Кароль у відповідь, — і уявіть, — ми їхали тепер через сосновий ліс уздовж трамвайної лінії та дюн аж до пляжу, — що коли вони рушили назад дорогою на Городок, їх відпроваджували здивовані погляди учасників пікніка, втім, це тривало недовго, бо коли сильніший подмух вітру пересунув кулю на їхній бік, усі раптово підхопилися з травички, завели двигуни й погналися за дідусевим «мерседесом», який дослівно через кілька сотень метрів за Збишицями скрутив на Корінну, тобто на схід, бо саме в цьому напрямку прибирав із хвилини на хвилину вітер. — Грибів чи Тяжковиці? — запитав дідусь, коли вони із запаморочливою швидкістю шістдесят п’ять кілометрів на годину промайнули повз останні будинки Войнарової. — Радше Тяжковиці, за хвилину повертай ліворуч, — відповіла бабця Марія й не помилилася, бо куля, яка саме тієї миті з’явилася за якихось триста метрів перед капотом автомобіля, тепер доволі швидко посувалася точно у вказаний бік, але цього разу ті змагання не судилося виграти ні їм, — я запаркував «фіатик» біля кінцевої трамвая, і ми з панною Цівле рушили стежкою до пляжу, — ані комусь іншому, бо коли куля пролітала над Бобовою, з-поза невеличкого горбка над річкою Білою бабахнули залпи протиповітряної артилерії, сірі хмаринки розквітли довкола барвистої чаші й гондоли, і сталося так, що один із пострілів продірявив оболонку, і куля впала на луку, мовби велет-парашутист, хорунжого аеронавта Шубера негайно оточив і заарештував загін Корпусу прикордонної охорони, і все це супроводжував страшенний скандал, бо аеронавт хорунжий Шубер не мав при собі ні ліцензії, ані жодного посвідчення особи, натомість мав фотоапарат, а тому його сприйняли за німецького шпигуна, і марними були вмовляння дідуся Кароля, що прибув на допомогу, та й інших змагунів, марними були пояснення, що кулю зареєстровано і вона має систему ознакування «SP-ALP-Мостиці», марними було втручання усіх панів інженерів і техніків разом узятих — капітан Римвід Остоя-Кончипольский був невблаганний, він порадив усім присутнім вирушити під конвоєм до ресторації пані Клюнґманової і чекати там подальшого розгортання подій, отже, такий був останній політ кулі «SP-ALP-Мостиці» й остання гонитва за лисом: у ресторації пані Клюнґманової подавали перепілок, телячу печеню, зрази, коропа по-єврейському, український борщ, вареники із сиром та картоплею, гусячу печінку, смажену баранину, мариновані гриби, фаршировану качку, шинку з чорносливом, лопатку, реберця, яловичий бульйон, варене м’ясо, а все це з букетами городини й салаток, а до цього пиво окоцімське, пиво живецьке, чеський «пільзнер», п’ять ґатунків горілок Бачевського, французькі коньяки й шампанське, угорські вина зі складів пана Ліппочі, а на десерт — гарячу чоколяду, морозиво з фісташковим смаком, виноград, «наполеони», еклери, пішинґер, а також цвібак, каву, чай, сінальцо, малиновий сироп, лимонад, — доступні ціни без курортної націнки, бо де там було Бобовій до Івонича, Трускавця або Криниці. — О Боже, як у мене буркоче в животі, — засміялася панна Цівле, сідаючи на пісок, — під таким арештом і я хотіла би посидіти, тільки щоб мати трохи грошенят. І довго їх там тримали? — Приблизно три години, — я всадовився поряд з нею, — тільки що аеронавт хорунжий Шубер перебував у значно гіршій ситуації, бо його забрали на допит до польового уряду КПО і, крім склянки води, нічого не дали, ну, а в тій ресторації розпочався бал під хвостом, якого дідусь Кароль підвісив під крокви, отже, наступні тости здіймали за торішні перегони та за їхнього тріумфатора, якщо вже цьогорічні виявилися лисові під хвіст, але, певно, багато хто з присутніх уже мав передчуття, що п’ють вони на кредит із найвищими ризиком і відсотковою ставкою, що підписують безтерміновий вексель, який щосекунди може бути опротестований, і це чудово відчував і дідусь Кароль, коли підливав бабці Марії дедалі більше вина, на що вона обурювалася, бо не любила, коли в неї шумить у голові, але дідусь знав, що робить, схилявся над нею і мовив притлумленим голосом: — Марисю, ми вже ніколи не будемо щасливі, треба зберегти всі ці хвилини, мов комаху в бурштині, зберегти, може, навіть для наших онуків. — Ну, чого ж одразу для онуків? — дивувалася вона. — Якщо й буде війна, то світ так чи так повернеться на своє місце, бо так буває завжди, — вона довірливо глянула на нього. — Мірка пшениці за динар, — гірко всміхнувся дідусь. — Який іще динар, про що ти кажеш? — вона делікатно поклала долоню на його чарку й пересунула її ближче до себе. — І вони не могли порозумітися, — пояснив я панні Цівле, — не могли, бо мали цілком відмінний досвід від часів тієї першої війни: вона майже весь час просиділа в Швейцарії, а він в окопах, вона організовувала комітети допомоги, а він вивчав нові різновиди гармат і снарядів, вона писала листи, а він описував артилерійські мапи, а потім, коли вже повернулися до Львова й урешті могли перепочити, вибухнула ще одна війна, уже не світова, а польсько-українська, і він знову мусив стріляти, а вона знов організовувала комітет допомоги, отже, як бачите, це були цілковито різні кути зору, зрештою, не востаннє, бо коли вже закінчилася та «українка», незабаром пішли більшовики, цього разу дідусь отримав призначення до панцерника, і хоча він вигідно сидів у крицевій башті з написом «Сміливий», а й так знову мусив стріляти, і ц