Зрештою, ця проза така афористична, що її запевне легше «розгвинтити» на цитати, ніж двигун «стосімдесятки» дідуся Кароля. І замість передмови на цих сторінках могли би бути лише вибрані цитати.
Я закохалась у «Мерседес Бенц» на початку 2000-х, плануючи тоді чи не основним своїм заняттям львовознавство, і найціннішою здавалася власне львівська вісь. А переклала його на Віллі Деціуса 2006-го, коли вже не була львів’янкою і ще й сама не уявляла, як розшириться засяг моїх інтимних територій. Потому час закручував такі химерні петлі — і в приватному житті, і в часопросторах обох наших країн (чи ми насправді сподіваємося на повноцінний діалог, не осягнувши катастрофу президентського літака в околицях Смоленська?), і в глобальних вимірах, що сприйняття також глобалізувалось. Аж поки — болісно й неждано — ця книжка розгорнулась по-новому втретє: після окупації Криму і збройних спроб анексувати Схід і Південь України...
«Любий пане Павле, хіба ж це не прикметно, що українське видання збіглося з річницею початку Другої світової й анексії Львова і знайшло читача на шостому році гібридної війни в моїй країні, формат якої передбачив інший видатний львів’янин Станіслав Лем? Саме впору — як воно буває з усім, що позачасове. Прикметність ця здебільшого гнітюча, тож пригадаймо, що 2019-го ми відзначаємо 95 рік від народження Богуміла Грабала, — і, як на мене, це найкращий пошанівок».
Любий читачу! Мушу залишити вас наодинці з автором — і здолати вам сю путь.
Лариса Андрієвська
Мерседес Бенц. Із листів до Грабала
Ти долаєш сю путь
доки серце твоє не затихло
Milý pane Bohušku, a tak zase život udӗlal mimořádnou smyčku, Любий пане Богуміле, і знову життя закрутило неймовірну петлю, бо коли я пригадую отой мій перший травневий вечір, якого я, нажаханий, тремтячи усім тілом, уперше сів за кермо маленького «фіата» панни Цівле, єдиної інструкторки у фірмі «Коррадо»: «гарантуємо водійські права за найнижчими цінами в місті», — єдиної жінки посеред кола тих самовпевнених самців, колишніх гонщиків і асів керма; отже, коли я застібав пасок безпеки й наставляв, згідно з її вказівками, дзеркало заднього виду, щоб за мить рушити маленькою вузькою вуличкою на першій швидкості та щоб зараз же, за якихось сорок метрів стати на перехресті, де лише тонка ниточка повітря, мовби невидимий повітряний коридор, вела поміж трамваями й невпинним гуркотом вантажівок кудись на зворотній бік середміського пекла, отже, коли я вирушав у ту мою першу автомобільну подорож, як завжди, відчуваючи, що все це не має щонайменшого сенсу, бо приходить запізно та заднім числом, отже, коли в самому осерді того перехрестя, між «тринадцяткою», що стрімко гальмувала та заливалася дзвоном, і великим фургоном, який лише дивом примудрився за волосину оминути маленький «фіат» панни Цівле, і при цьому жахливо дуднів низьким, страхітливо гучним сигналом, подібним до корабельної сирени; словом, щойно я втелющився в саме осердя того перехрестя, як одразу подумав про Вас і про ті Ваші чудові, легкі, сповнені чарівливості уроки водіння мотоцикла, коли Ви з інструктором за спиною і залізничним полотном і вологим камінням бруківки поперед себе різко газували на тій своїй «Яві-250», коли літали тими празькими вулицями й перехрестями — спочатку вгору, до Ґрадчан, а потім униз, до Влтави, і постійно, ніби Вас надихав якийсь моторизований даймоніон, Ви без упину розповідали інструкторові про ті чудесні машини давніх часів, що на них спіткало Вашого вітчима безліч прекрасних перевертань, зіткнень та аварій; отож, коли водій фургона рвучко зупинив оту свою потвору вагою в кількадесят тон і, покинувши машину серед дороги, вискочив із кабіни, і поки він біг до малесенького «фіата» панни Цівле, то погрожував нам кулаком, а якщо конкретніше, розлютившись аж до самоскалічення, гатив себе тим кулаком по голові, і коли я бачив його багрове від гніву та болю обличчя, приклеєне до скла в маленькому «фіаті» панни Цівле, і тут-таки поряд із ним іще одне, також приклеєне до скла, обличчя водія «тринадцятки», що він, так само, як шофер фургона, покинув свій транспортний засіб і пасажирів, котрих спресувало під час рвучкого гальмування, коли ж я побачив за вікнами «фіата», які панна Цівле вже завбачливо встигла підняти, оті два обличчя, з-поза яких одразу ж вигулькували наступні, бо водії інших автівок, заблокованих зупинкою трамвая й фургона, теж покинули свої машини й бігли до нас, щоби вимістити на тому маленькому «фіаті» усю свою злість за перевантажені дороги, невідремонтовані мости, підвищення цін на бензин і за все інше, що зачепило їх за такий короткий час після падіння комунізму, коли ж ті обличчя родом із полотен Босха ледве не втрамбували нас із пані інструкторкою в сидіння її маленького «фіата», який ніяк не бажав заводитись, я сказав до панни Цівле цілковито спокійним голосом: — А знаєте, коли моя бабця Марія у двадцять п’ятому році навчалася водити «сітроен», з нею трапилася подібна історія, тільки що той «сітроен» заглух на залізничному переїзді, і праворуч, тобто з боку, де сидів пан інструктор Чажастий, уже над’їжджав із-за повороту швидкісний «Вільно–Барановичі–Львів», і пан Чажастий дуже швидко оцінив ситуацію і сказав: «Панно Маріє, або негайно вистрибуємо, або гинемо», — оце вони й вистрибнули, — провадив я далі, — а той швидкий, хоч і загальмував, сиплячи снопами іскор із-під коліс, але так чи так протаранив це прекрасне авто, й оце вони стояли біля польового переїзду: моя бабця Марія і пан інструктор Чажастий, дивлячись на великі, дедалі більші очі машиніста, який серед усієї тієї купи бляхи, нікелю, хрому, плюша, дерматину й потовченого скла усе не міг визирити розчавлену голову, відтяті ноги, водієвого кашкета чи бодай єдину пляму крові, й лише коли глянув трохи далі, то побачив, як моя бабця Марія і пан інструктор Чажастий приязно махають до нього, і то була дуже гарна сцена, — наближався я до фіналу, — бо позаду них при тій польовій дорозі стояла капличка Матері Божої Неустанної Помочі, навколо якої кружок сільських жінок і дітей саме відправляв травневу службу во славу Богородиці, отож-бо перший план із розтрощеним «сітроеном» і захеканим локомотивом плавно переходив у другий, себто у машиніста, що вхопився був за голову, а третій план позаду нього заповнювали зраділі бабця Марія і пан інструктор Чажастий, і все це — на тлі далеких хвилястих пагорбів із капличкою Матері Божої Неустанної Помочі біля підніжжя Східних Карпат. — Боже, як гарно, — панна Цівле саме обережно пересувалася над моїми колінами, а я делікатно виконував під її сідничками подібний рух, хіба що у протилежний бік. — Боже, як ви розповідаєте, — продовжувала вона, перевіряючи швидкості й запалювання, — тільки от чому моя паралельна система теж не працює, та-а-а-к, дуже цікаво, — аж от вона завела двигун і, показуючи середнім пальцем водіям, що облягли нас зусібіч, отой чоловічий, непристойний, ганебний знак, повільно рушила врешті серед людського потоку, майстерно маневруючи поміж скубленими тілами наших потенційних катів, яким забаглося тортурувати нас в осерді цього жахливого перехрестя, цієї першої моєї автомобільної голгофи. Отже, саме тоді, любий пане Богуміле, коли панна Цівле сказала до мене тим своїм неймовірним, трохи металевим голосом: — Боже, як ви розповідаєте, — я вже мав на кінчику язика: — Та що там я, почитайте «Вечірній урок водіння», лише там ви знайдете історії, які кожен інструктор мусить пригадувати перед сном, або перед виїздом із курсантом до міста, там є цей чудовий моторизований ліризм, єдине там, як ніде викладено платонівську ідею зв’язку межи інструктором і курсантом, яка, ба, полягає не у звичайному навчанні, не в банальному контролі, не в буденній науці, однак у розповіданні одне одному гарних історій, у тому словесному причасті, що поєднує людей без огляду на стать, політику й походження, — проте на жаль, пане Богуміле, я не сказав цього, бо мої очі вилізли з орбіт, серце затріпотіло в горлі, а язик висох, наче по трьох днях кашубського весілля, коли я лише побачив, як панна Цівле несподівано додає газу і влаштовує слалом поміж тих розлючених водіїв, як вона розсуває натовп квадратним дзьобиком «фіатика», а потім, дослівно останньої миті, перескакує вузьку гортань межи трамваєм і фургоном, що було вже повільно рушили з місця; ох, як шкода, що Ви не могли цього бачити, любий пане Богуміле, — тієї перемоги молодої дівчини в маленькому «фіаті» над натовпом верескливих водіїв і над тими двома грізними мачо: водієм «тринадцятки» й шофером фургона, які, — що й казати, — просто-таки глузд стратили, коли побачили це дефіле маленького «фіата» під своїми носами, цей азартний стрибок поміж Сциллою трамвая й Харибдою фургона, це було, пане Богуміле, й направду дещо прекрасне, цей тріумф інтелігенції над масами, ті іронічні глуми зі сліпого й глухого подратування, цей концерт на їхніх нер