е, коли вони наввипередки верещали, не беруся повторити які саме, лайки в бік прелата і його, делікатно мовлячи, сибаритства, я відчував, як видихаючи димок, змиваю із себе втому цілого дня й усіх років, що про них я розповідав панні Цівле у час тієї нічної поїздки, я відчував, якою фантастично невагомою стає моя душа, які чисті й невинні мої прагнення, легке тіло, крилата думка, і раптом я побачив сад у Мостицях: дідусь Кароль читав у плетеному фотелі, його літня панама відкидала тінь на горішню частину обличчя, бабця Марія зрізала чайні троянди, і вся її постать, облита яскравим світлом, вирізнялася світлою плямою на тлі кам’яного муру оранжереї. — Це твоя наречена? — запитав дідусь, відкладаючи книжку, коли ми з панною Цівле підійшли до тераси. — Інструкторка, — несміливо відказав я. — Вона навчає мене водити автомобіль. — Так, — підтвердила бабця Марія, не відриваючись від троянд, — в його часи це цілком нормально. — Але чи закінчив ти Політехніку? — уважно глянув на мене дідусь. — Таж це не ваш син, — усміхнулася панна Цівле, — він ваш онук. — Так-так, — дідусь не дав їй завершити, — це зрозуміло й чудово, — він підвівся з фотеля, підійшов до панни Цівле, узяв її долоню й делікатно вглядався у її профіль. — Я мав на увазі ваші риси, вони неповторні, ви дозволите, я на хвильку вийду по фотоапарат, щоби зробити ваш портрет. — Як гарно він до мене говорить, — прошепотіла панна Цівле, коли його постать уже зникла в холодному просторі будинку, — мабуть, добре, що він ніколи не почує Фізика або Шкарбана, бо зробив би поквапливі висновки. — Не мучте його занадто, — бабця Марія пройшла повз нас із оберемком зрізаних троянд, — він вичерпаний своїм власним часом і має зоставатися в тіні, — додала вона, щезаючи в заскленій оранжереї. — Він і справді хоче зробити мій портрет? — запитала панна Цівле. Сонце стояло в зеніті, розігріте повітря хвилювалося над спопелілою зеленню саду, нагнітало солодкий запах квітів під бані райської яблуні й абрикосових дерев, а спека, немов фривольний кравець, оповила наші тіла у вологі обтислі костюми, які, нехай і прозорі, скували нас нестерпним тягарем хітинових панцирів, і тому ми простояли на тій терасі цілу вічність у нерухомій комашиній летаргії, аж урешті поволі, змагаючи опір розпеченого повітря, зайшли до будинку, в якому панувала цілковита тиша, мовчазні носильники зносили згори великі й малі скрині, в кімнатах, салоні й бібліотеці панував небачений хаос розкиданих, полишених самих на себе речей. — Погляньте лише, — я підняв з підлоги фірмовий конверт закладу пана Хаскеля Бронштайна, — у ньому щось є. — Я відігнув крильце й витяг сірий прямокутник фотографічного паперу Жевера, на якому не було зображення. — Прочитайте, це почерк мого дідуся, — і панна Цівле, схиляючись над прямокутником, упівголоса прочитала: «Мене забрали і привезли в місце, де істоти виглядали, мов язики полум’я, але коли їм баглося, вони прибирали людську подобу», — а потім перевернула папір і прочитала довгу фразу, написану дідусем Каролем: «Потім я подався в місце, в якому нічого не було...» — Ну ви і обкурилися, — голосно засміялася вона, докинувши у вогонь кілька скіпок, — завтра не буде жодних занять, до речі, я хотіла би почути, що зробив ваш батько, коли повернувся з роботи. — Зараз я не можу вам цього пояснити, — я ледве поворушив язиком, спостерігаючи, як кожне вимовлене мною слово поодинці вилітає в повітря й одразу ж розпадається на літери, а ці чорні пластівці вирують у язиках багаття, аж урешті розтають у полум’ї. — Це занадто сильно, — віддав я їй самокрутку, — окрім того, я скоїв помилку. — Таж я показувала, як це треба робити: поволі, обережно, — панна Цівле випустила димок. — А ви, наче локомотив, — але я не дав моїй інструкторці закінчити того зауваження, любий пане Богуміле, і признався до своєї провини, до того, що зірвав за її відсутності бадилля, яке сушив на балконі в надії освятити душу й вивільнити тіло, а вона, замість розгніватися, замість осмикнути мене, вибухнула сміхом: — Ну ви, курсанте, і юний натураліст, оце зілля, — вона зім’яла в пальцях зірвану бадилину, — черпає свою силу з чистоти й дівоцтва; те, що в мене в руці, це чоловіча рослина, і коли вона квітне, то намагається опилити, — вона зірвала другу бадилину, — о, саме таку жіночу мітелку, але тоді вже справу змарновано, опилена трава не має жодної сили, жодної чарівної властивості, тому під час цвітіння треба виривати з корінням усі чоловічі рослини, — вона жбурнула одну бадилину у вогонь, — а тоді жіночі кошички й стеблини ростуть і бубнявіють від есенції, мовби черниці, посвячені Богові. — Ну то я пошився в дурні. — Щоб ви знали, — панна Цівле серйозно звела брови, — в цьому немає нічого смішного, надприродні сили Духу завжди постають зі зречення, це знали всі святі й чарівниці. Але нині про це не можна говорити вголос. — Чи ви збожеволіли? — тепер уже я голосно засміявся. — Ми живемо у вільній країні. — Вільній для кого? — обрізала вона сильним голосом. — Для доктора Елефанта? Фізика? Шкарбана? А може, ви якимсь дивом мали на оці мене, чи не правда, я ж така розкута? Я дещо вам розповім, — вона глибоко затягнулася самокруткою, — тієї першої зими, коли ми опинилися з Яреком тут, я ледве не схибнулася. Не було грубки, проточної води, туалету, а в додачу грошей і хоч якої роботи. Ну так-от, я танцювала в барі «Ліда» — на жердині, на гойдалці, в кабіні під душем, але мала з шефом угоду: жодного куревства. Щовечора на мене приходив повитріщатися Шкарадек, він просто таки паленів і пітнів, стогнав, умовляв, ставив коктейлі й казав: — Я зроблю для тебе все, — і так тривало тижнями, аж поки я запитала: — І справді все? — Усе, що хочеш, — заслинився він, — усе, чого забажаєш. — Коли я сказала йому: добре, інструкторська ліцензія й маленькій «фіат», він ледве не злетів з барного табурету. Якийсь місяць я мала спокій, але коли він знову прийшов і поклав на стійку інструкторський документ і ключі, тоді вже я ледве не впала з жердини. Я вам іще дещо розповім, — вона жбурнула недопалок у вигаслий вогонь, — я ніколи доти не трахалася з чоловіками, я була дівчиною, ой, перепрошую, я була справжньою делікатною панною, як колись мовилось у гарному товаристві, мабуть, у салоні вашого дідуся також. — Я мовчав, любий пане Богуміле, тим часом панна Цівле заси́пала згар землею з грядок і додала ще, що ті бадилини, які я сушив на балконі, ні до чого не придатні: я зірвав їх завчасно, ну, й напевно вони були чоловічими. Я хотів прощатися, подякував за вечерю, втім, панна Цівле сказала: — Це виключено, куди ви зараз підете в такому стані, ви ніколи більше не маєте курити, у вас немає опірності до цього, як у мене на алкоголь, — і миттю винесла з повітки гамак, дві ковдри й подушку. — Мабуть, ви не боїтеся товариства? — вона глянула на живопліт, за яким мовчав старий цвинтар. — Дякую, — сказав я, — я потроху піду донизу, до таксі, завтра не буде заняття, то, може, домовимося на післязавтра? — і я рушив у напрямку хвіртки, проте ноги відривалися від землі повільно, ніби замість черевиків на мені були сандалі з маленькими Гермесовими крильцями, і я пролетів у цьому приємному стані невагомості кілька метрів уперед, зрештою, на дуже невеличкій висоті, і приземлився, немовби Армстронґ на Місяць, тішачись, немов дитина, тій зменшеній гравітації, і зробив наступний крок, і знову полетів, як і минулого разу, чимраз голосніше сміючись, однак раптом сталося щось дивне, бо земля, замість прийняти мою наступну легку посадку, почала втікати з-під ніг, почала віддалятись, і зненацька я опинився високо понад деревами, понад пагорбом, понад цегляною готикою ганзейського міста, і я відчував оту небувалу легкість і ницість буття, яку містики деколи мусили випрацьовувати впродовж усього життя, і засоромлений саме з цього приводу, намагався надати своєму тілу якоїсь ваги, що стягнула б мене додолу, проте це було нелегко, любий пане Богуміле, стан зависання тривав, мабуть, дуже довго, аж урешті я почув скрик панни Цівле, який, наче постріл протиповітряної батареї капітана Римвіда Остої-Кончипольського, поцілив мене десь поблизу серця, і я нарешті впав додолу, але не як тріснута куля «SP-АLP-Мостиці» на луку під Бобовою, а як заіржавілий «туполєв», у якого перегоріли двигуни, і це був страшенний удар, і я повільно підводився після нього, весь у струменях води, а панна Цівле, допомагаючи мені вибратися з балії на дощівку, гриміла гучним голосом: — Якщо хтось не вміє ходити, то не має братися літати, здається, ви належите до тих, у кого канапка завжди падає маслом до підлоги, добре хоч ви не приземлилися в компостній ямі. — Чудово, — сказав я, стукаючи по балії, — як бачите, та купіль повернула мене суспільству, зодягнувши в нові шати, — я викручував холоші штанів. — Я ковтнув ще й нового духу, я мов новонароджений. — Ну, не знаю, — відповіла вона, кладучи подушку на гамак. — Мені треба поспати, за три години підйом, — але поки вона зникла в дверях дерев’яної повітки, то підійшла до мене, любий пане Богуміле, й подала на прощання руку зі словами: — Дякую, — а я стояв отак перед її будинком, геть уражений, бо за що вона мала мені дякувати, це радше я мав би бути їй вдячним за фантастичний вечір із Фізиком і Шкарбаном, за пришвидшений курс сучасного мистецтва, за ноу-хау інтернет-фірми «Пророк», і, врешті-решт, за урок, як не