реба курити траву, коли ти ніколи досі цього не робив; я йшов уздовж цвинтарного паркана, думаючи про все це й, по правді, знову вступав у долину меланхолії; над корабельнею і затокою здіймалася густа імла, десь у порту стугонів навігаційний гудок, неподалік задзеленчав на роз’їздах невидимий трамвай, повітря було липке від неймовірно важких снів, які не могли дочекатися фіналу в цегляних будинках, завулках і садах; кропива, пирій і лобода знов обростали місто, якого я ніколи не любив: чуже, нікчемне, неправдиве, воно западало щороку на міліметр глибше в трухлявину власних міфів, ніби в його існуванні була замала доза сонячного світла, наче давні запахи оселедців, смоли, іржі, сажі й агару лягали непроникним саваном на масну воду каналів, спорохнявілі рештки помостів, соціалістичні багатоповерхівки й ніколи не відбудовані шпихліри. — Щось ви кисло день починаєте, — доброзичливе від природи таксистове обличчя нагадувало всі нараз екранні втілення Клауса Кінскі, — якщо хочете, можемо дорогою роздобути пивасика, цілодобовий сервіс, за Ярузеля, пане, то було «унмагліх», а тепер «магліх», усе «магліх», — спрацьований «мерседес» із породи крилатих направду розвалювався на повороті Картуської, напівмертвий дизельний двигун викидав кужелі вихлопів, заляскали дверцята, стукнули амортизатори, опустилося щілясте вікно, в салоні літала густа задушлива хмара освіжувача повітря, здається, в ментоловій версії. — Ну, а як нє, то я на секунду вискочу по куриво, — озвучив водій свої наміри, — ви тут заждіть півхвилинки, — він зупинив машину проти нічної крамниці неподалік маневрового майданчика. — Зараз повернуся, — скреготнули та хряснули дверцята, — тільки не засніть, — я дививсь, як довкола смітника під кінським каштаном палає невеличке вогнище, дервіші, бомжі, паства святого Вітта, покидьки, фанфурники, смердюхи, ханурики обидвох статей гріли свої лахмани у цьому миготливому колі, картину щомиті заслоняла густа імла, їхні обличчя, любий пане Богуміле, їхні силуети, їхні повільні й ощадливі рухи нагадували повстанців, змучених довгим маршем, котрі, відірвавшись на кілька хвиль від армії окупанта, шукають ілюзорної миті перепочинку, — ілюзорної, бо світанок, якого вони навіть не помічають, принесе їм неминучу смерть, підлу й нікчемну; ми рушили далі тим страшнючим «мерседесом», таксист розгортав свій монолог, а я відчув, що мої вечірній і нічний уроки водіння досі незавершені, що вони мусять мати продовження, як мала продовження історія «стосімдесятки», але не тієї, яку вкрали совєти, — та була з бензиновим двигуном, але тієї, що з’явилась одного весняного дня сімдесят другого року на розі Хжановського у Верхньому Вжещі завдяки моєму батькові; та мала дизельний двигун і значно більший пробіг, що, звісно, мусило знайти свій відбиток у епілозі — тільки чи захоче панна Цівле, — замислювався я, розраховуючись з таксистом, — повернутися до теми, щоб закрутити наступну петлю в нашому автомобільному курсі? — І уявіть, любий пане Богуміле, вона захотіла, бо коли наступного дня я йшов вуличкою Совінського до фірми «Коррадо»: «гарантуємо водійські права за найнижчими в місті цінами», — то побачив у вікні маленького «фіатика» її вишукану голівку й почув: — Гей, пане Павле, ви запізнилися на п’ятнадцять хвилин, невже ви, чоловіки, завжди мусите ускладнювати прості справи? — Я був сконфужений, бо ж тоді, після тієї травички ми не домовлялися на конкретну годину, тому я мовчав, застібаючи паски й налаштовуючи дзеркальце, але вона і справді мала гарний настрій і негайно, щойно я рушив, сказала: — Нині проходимо перехрестя, спочатку поїдемо на Гуцисько, і я хочу нарешті почути, що зробив ваш батько, сподіваюся, це мало якийсь зв’язок з автомобілями вашого дідуся. — Звісно, — я виїхав на Картуську, — однак поки я про це розповім, ви мусите дізнатись, яким було так зване тло, отож, — я пригальмував на світлофорі перед міською радою, — воно було надзвичайно сіре й убоге, ми жили дуже скромно, батько, щоправда, працював інженером, але не належав до новочасного авангардного здорового класу, впродовж довгих років заробляв менше, ніж тракторист у радгоспі, доковий плазівник, доярка або муляр без диплома, проте ніколи не нарікав, ніколи не мав кислої міни, навіть коли ми перед зарплатою їли самий лише хліб зі смальцем, усміхався й казав: — Ми й не таке пережили, — і ніколи не дозволяв собі згадувати старі добрі часи, бо завжди вважав, був непорушно впевнений, що, зрештою, прийдуть іще кращі, хоча, правду кажучи, — ми стояли в «корку» перед міською радою, — я ніколи не міг виявити джерело цього шляхетного оптимізму, який у жодному разі не походив з досвіду, натомість із якихось покладів наївної доброти, глибоко прихованих у душі мого батька, бо звідки він черпав віру, — ми поволі проминали найбридкіший будинок у місті, — що буде краще, якщо було чимдалі гірше? — Може, він вірив у Бога? — панна Цівле запитливо поглянула на мене, — якщо хтось має це глибоко в собі, не на показ, то навіть якщо його зжеруть леви, він вважає, що, попри тимчасові труднощі, справи йдуть назагал добре. — Ну, може, й так, — засміявсь я, пригальмовуючи на висоті Ракового торгу, — хоча його віру в Бога було радше виведено з ідей квантової фізики, ніж із катастроф історії, але хай би там як було, — повернувсь я до теми, — а батько відчував естетичну відразу до заходів передового авангардного здорового класу, реагуючи раціональною мовчанкою на всі їхні кампанії, збори, демонстрації та істеричні верески, і лише в одному випадку порушував свої правила і вголос говорив про минуле, а саме, коли йшлося про автомобілі. — Йому не подобалися «сиренки» й «вартбурґи»? — знову перебила мене панна Цівле. — Це не точне окреслення, — спростував я, — коли мама, брат або я часом казали батькові: — Ох, як приємно було б поїхати на пляж, хоч би і такою «сиренкою» замість того, щоб годину тлумитися в розпеченому трамваї, як приємно було би повертатися з Кашубів із кошиками, повними грибів, хай би й на такому «трабанті», а не чекати під зливою на останній автобус, напханий дощенту, який минає зупинку, навіть не пригальмовуючи, отже, коли ми зрідка й несміливо згадували про те, що той чи той сусід шляхом нечуваного самозречення купив урешті «сиренку» або виграв у лотерею «вартбурґ», батько відповідав, що не кожен чотириколісний транспортний засіб із двигуном може заслуговувати на ймення автомобіля, так само, як не кожен, хто промовляє з трибуни, автоматично стає державним мужем, і уривав подальшу дискусію заявою, що коли він іще їздитиме машиною, то лише такою, якою подорожував зі своїм батьком, а ми могли лише зойкнути, бо сама думка, сама мрія про те, що ми поїдемо на сопотський пляж або на кашубські озера «мерседесом», належали до колекції фантасмагоричних візій; минали роки, на вулицях уже з’явилися польські «фіати», в гастрономах можна було купити дві пачки кави й бляшанку з консервованими ананасами в одні руки, нечисленні щасливці привозили із Західного Берліна добряче зужиті «фольксваґени», декотрі моряки літали по Святоянівській у Ґдині на «тальботі» або «понтіаку», однак мій батько не змінив думки, і, уявіть, — я проїхав заледве п’ять метрів, і ми знову застрягли в заторі, — це квітневе пополудня, коли ми почули під вікнами нашої маленької квартирки характерне клектання добре відрегульованого дизеля, коли ми почули радісний хор верескливих дітлахів, що скандували услід «мерседесу-170 ДС»: — Гестапо! Гестапо! — еге ж, це направду була видатна мить у житті мого батька, його час закрутив на наших очах неймовірну петлю: дизельна «стосімдесятка», повоєнний рік випуску, була майже ідентичною з тією, яка мала бензиновий двигун: ті самі, що й на світлинах, опуклі крила, той самий довгастий капот із радіатором і такий самий опасистий багажник могли справити враження, що зараз із нього вийде дідусь Кароль, але замість нього з’явився мій батько й радісно помахав нам рукою, запрошуючи на першу автомобільну прогулянку вулицями Вжеща; ми їхали по Хжановського, потім через Полянки, дивуючись панелі з годинниками Боша, рівномірному тембру двигуна, лагідному колиханню підвіски, а батько розповідав, як важко йому було знайти деякі відсутні запчастини, як він шукав їх по звалищах і старих майстернях, як виточував на токарному станку те, чого вже ніде не можна було купити чи роздобути, бо ви мусите знати, — вимкнув я двигун «фіатика», — що ремонт того «мерседеса», якого батько купив у аварійному стані в знайомого механіка, тривав два роки, і все це у конспірації, бо він готував нам сюрприз, несподіванку. — Неймовірно, — панна Цівле закурила самокрутку, — ваш батько, мабуть, був романтиком. — Радше інженером, — відказав я, заводячи двигун, щоби проїхати два метри і знову зупинитися, — ніщо не приносило йому більшої втіхи, ніж поломка, не раз у довгій мандрівці, коли ми вибирались у гори й нічого не ставалося, нічого не ламалося, батько мовчав, монотонність його помітно знуджувала, але щойно скреготало в коробці передач, вищало в гальмах, стукотіло в диференціалі, як він негайно, з блиском в очах висував різноманітні припущення, ставив діагнози, розгортав гіпотези, а коли ми прибували на місце, то замість ходити з нами на прогулянки, розкладав свої інструменти й копирсався в двигуні від ранку до вечора, вимурзаний маст