[14]. — Ну, ні, — вигукнула панна Цівле, — і ваш батько не дав йому по писку?! — Тоді довелось би лізти у воду, — заперечив я, — а до того ж, як і завжди, стикаючись із хамством такого штибу, він не впадав у злість, однак у меланхолію. — А ви випустіть рибок із багажника, — порадив він тоді цьому вискочці з Познані, і хочу запевнити, — я урешті рушив на першій, — це було ліпше, ніж бабратись у тому болоті, бо коли водій «дасії» почув про рибок, він просто-таки побуряковів, йому заціпило, він люто копнув дверцята своєї машини, а потім рушив у наш бік, прудко, бігцем, але перекинувся раз, потім удруге, ми бачили, як він виповзає на берег ставка, по вуха вимащений намулом, але «мерседес» уже ніс нас шосейкою, батько змінив швидкість і сказав нам з братом: — Тепер ви бачите, чому не треба обганяти на поворотах. — Гарний урок, — сміялася панна Цівле, — я не дала б кращого, а ті ремонти й поломки — цілком, як в оповіданні Грабала, зараз, у якій же то було книжці? Ну, про безкінечне розкручування двигуна... — «Така прекрасна жалоба», — завзято підхопив я, любий пане Богуміле, — Францін щоразу шукав помічника, коли треба було потримати гвинтики. — Власне, — панна Цівле уважно глянула на мене, — вам теж доводилося це робити? — Ні, — ми їхали в черепашачому темпі вздовж невеличкого скверу, де два потужні крани намагалися підняти вгору совєтський танк — пам’ятник визволителям міста, — батько мав приятеля з гаражем і майстернею, однак той мешкав у Ґдині, тому коли треба було розкручувати двигун або длубатись у шасі, він їхав до нього на весь день і повертався у Вжещ останньою електричкою; з часом «мерседес» потребував ремонту дедалі частіше, дво- і навіть триденного, отож батько брав зі собою спальний мішок і канапки й ночував у майстерні, і лише коли закінчував усе, повертався додому автомобілем, змучений, у брудному комбінезоні, пропахлий соляркою, але мама тішилася вже не так сильно, як коли він заїхав на наше подвір’я вперше. — Як виглядають твої руки! — журилася вона, подаючи йому вечерю. — Ти годинами пролежуєш на цементі, — але батько, як і завжди, був оптимістом. — Скоро наші клопоти закінчаться, — відповідав він, — це всього лише питання терплячості, й ми знову поїдемо в гори. — Так, — не вгавала мама, — задля того, щоби ти знову провів тиждень з інструментами, а міг би вже вгамуватися, ти змучений, ми взагалі не мусимо мати машину, а зрештою, — клала вона йому руку на голову, — ми могли би продати її до музею. — Може, до німецького? — саркастично запитував він. — У них, напевно, вже є такі моделі, і то в значно ліпшому стані, бо ми, полячиськи, не маємо запасних частин, ми брудні, злі, п’яні й ліниві, ти знаєш, скільки я наслухався цього під час війни? — Ну, добре, — відповідала мама, — роби, як знаєш. — Тут, дорогий пане Богуміле, я мусив пояснити панні Цівле, що батько майже всю окупацію пропрацював по одинадцять годин на день у ремонтній автомайстерні, і завдяки цьому його не вивезли до Третього Райху на примусові роботи, бо та майстерня обслуговувала постачальні фірми й армію. — Роби, як знаєш, — відповідала мама, проте сама вона чудово знала, що батько не відмовиться від «мерседеса», адже цей автомобіль був для нього чимось більшим, аніж звичайним автом, і навіть ніж звичайним «мерседесом», ну так-от, коли на годину їзди врешті-решт почало припадати тридцять дев’ять годин ремонту, — вів я далі, доїжджаючи врешті до кільця Гуциська, — мама обурилась і сказала: — Я не сяду більше до цієї розвалюхи, — і, звісно, не сіла, а батько, коли вкотре відмовив стартер, захряснув дверцята, сховав ключі в буфеті й більше не торкнувся до машини, яка стояла під нашим садовим парканом. — Ну, і що було далі, — запитала панна Цівле, — вони не змогли домовитися? — Не змогли, — продовжував я, — бо кожен із них затявся у власному гніві і кожен мав свою слушність, тим часом «мерседес» нищили спека, дощі, сніги й морози, і впродовж наступних двох років він заростав, мов пароплав у висхлому річищі; кропива, пирій і лобода майже сягали даху, зловмисники вибили скла й викрутили панель із годинниками Боша, коти дзюрили на сидіння, діти повідривали дзеркала, значки й покришки, а решту зробили іржа та вогкість, аж урешті... — Вибачте, заверніть отут, — обірвала панна Цівле, — в цьому місті вже не можна нормально їздити, за годину ми не просунулися й на кілометр, — отже, я завернув, любий пане Богуміле, на кільці Гуциська, перед будинком колишніх комісарів колишньої Ліги Націй колишнього Вільного міста Ґданська, але це було не так просто: світлофори не працювали, рухом керували двоє молодих поліцейських, і вони не справлялися з цією транспортною рікою, з тим механічним стічним каналом, що напирав з усіх сторін світу; дзеленчали трамваї, гарчали сигнали ваговозів, машини посувались немов слимаки у спекотному повітрі останнього травневого дня, а я усвідомив, що це вже остання петля, яку я закручую на маленькому «фіаті» моєї інструкторки. — Хоч би метро тут було, — казала тим часом панна Цівле, — або виділена трамвайна лінія, або принаймні велосипедні доріжки, і чим вони там займаються? — зиркнула вона на понуру брилу міської ради. — Я і справді не знаю, — повернувсь я до теми, — але раніше їх цікавили хоча б останки автомобілів, бо коли «мерседес» третій рік поспіль простояв під парканом, порослий диким виноградом, наче величезна бабка з порожніми очницями від фар, до наших дверей постукав чиновник із відділу естетики й наказав усунути цей бридкий мотлох, — як він зволів висловитися, — бо його вигляд згубно впливає на самопочуття мешканців міста; і це був кінець, — додав я, завертаючи нарешті з Гуциська в Нові Сади, — кінець епохи «Мерседеса» в нашій родині, як то мовиться, повний привіт; автомобіль перемістився на звалище, де серед старих локомотивів, кранів, рихтувань, цистерн і залізничних рейок чекав на свою чергу до гігантського преса, а батько сховав водійські права й ніколи більше не говорив ні з ким на автомобільну тематику. — Він капітулював, — сказала панна Цівле, — я розумію, як він почувався, але ті кілька років мали би бути для нього справжніми канікулами. — Авжеж, — відказав я, — ні раніше, ні потім я ніколи не бачив його таким щасливим, пожвавленим, це були його сонячні дні, справжнє свято, компенсація за змарновані літа й ілюзії, бо треба знати, — мені вдалося виїхати на середню смугу, — що перші повоєнні роки були для нього дуже важкі, дідусь Кароль належав до так званих ворогів народу, і на фабриці, куди він зголосився одразу по війні, сказали, що ліпше б він загинув у Аушвіці, бо тепер буржуазні інженери нікому не потрібні, реакційну науку скоро ліквідують, а коли дідусь Кароль запитав секретаря, що було буржуазного в його дослідженнях вернуться
«...загинуло їх сімдесятого року» — 13 грудня 1970 року у відповідь на підвищення цін споживчих товарів застрайкували ґданські корабели, яких підтримали багатотисячні вуличні маніфестації. По тому, як демонстранти підпалили будівлю воєводського комітету партії, тодішній перший секретар Владислав Ґомулка наказав застосувати проти страйкарів зброю і ввести до міста військо. За офіційними даними, загинуло понад сорок страйкарів, більш як тисячу було поранено, понад три тисячі заарештовано.