Ісус нечутно підходив до нього й допомагав котити брилу, а коли вражений Сізіф урешті гукнув: «Вдалося! Вдалося!» — Ісус виходив із хмари-туману і промовляв гучним голосом, так, щоб усі його чули: «Сізіфе! Відпускаю тобі гріхи твої!». Потім Ісус проходив далі, до Саду Гесперид, де помежи похилених гілок, золотих яблук і легкого вітерцю походжали поети, а посеред них мій дідусь Кароль, який, щоправда, не писав віршів, однак мав душу поета й запевне мандрував з іншими тінями поміж високих трав, спокійний і щасливий.
Вода невпинно пливла собі далі, віддзеркалюючи важкі від дощу хмарини, а я бродив у зелених калюжах, кружляючи навколо каналізаційного колодязя, бродив так довгі години поспіль, дивився, як відображаються на поверхні води не лише дерева та небо, а й мої думки, ті, у котрих я не міг би звіритися ксьондзові та котрі зберігав для бабці Марії як щонайбільшу свою таємницю. Ксьондзів голос звучав суворо, коли він на уроках Закону Божого розповідав про лжепророків, вигаданих богів і міфічні царства, натомість її голос був м’який і теплий, коли вона повідала історії про Одисея чи про подорож аргонавтів, і при цьому розгортала їх так, начеб вони сталися нещодавно і нібито їхні шпаркі кораблі не раз перепливали нашу затоку, розтинаючи веслами воду й надимаючи пурпурові вітрила. Отже, ріка забуття могла мати початок саме тут, неподалік костелу Змартвихвстанців, а тому, схилившись над баюрою, імлистою від випарів, я пускав свої кораблі чимраз ближче до небезпечного місця, аж поки булькотливий вир поглинав урешті «Наутілуса» й «Бурю», всмоктував «Санта Марію» та «Маґеллана», ковтав «Капітана Ґранта», й один лише «Тринідад», мій флагманський корабель, який мав доплисти колись до Антильських островів у пошуках іспанського золота й запаху мандаринок, один лише «Тринідад», що його назва звучала екзотично, немов напис на закордонній поштовій марці, один лише «Тринідад» вийшов із тих випробувань переможцем.
Я повертався додому в натхненному стані. Запах вологої землі, подихи багна й намулу здіймалися над водами й кружляли ніби незримі птахи дедалі вище, обіймаючи врешті запиналом невидимих крил порт, затоку, корабельні та вежі костелів, а я зупинявся біля деяких будинків, там, де з-під нашарувань тиньку проступали написи Butter — Milch — Brot або Tabakenhandlung, дивився на заіржавілі жалюзі, на круті чавунні бар’єрчики, що закінчувалися колечками у формі свічних пломінчиків, затримувався край зарослих садів, де в гущавині бур’янів і величезних лопухів ховалися дерев’яні фігурки гномів, лебедів і довгокосих принцес, розглядав позеленілі від моху альтанки, порослі гліцинією або диким виноградом, легко перестрибував калюжі, оминав стовпчики пожежних кранів і думав про дідуся Кароля, котрий не любив приїжджати до нашого міста, думав про свого батька, який натомість полюбив це місто, і думав про себе, що стою поміж них, мовби на роздоріжжі біля кам’яного дороговказу, на якому вода, пісок і вітер давно затерли всі літери.
— Мій Боже, ну що ти робив? — казала мама. — Де ти валандаєш цілими годинами? — але це були риторичні запитання.
Я сушив ноги біля кухонної грубки, переглядав підшивки журналу «Море» з моделями вітрильників, батько повертався з вокзалу, змучений і маломовний, ми їли картопляну юшку, на друге їли картоплю з цвітною капустою, часом ще й десерт, а потім батько йшов до кімнати, вмикав «Бетговена» або «Піонера» й засинав під звуки музики або вечірніх новин. Я знав, що коли він прокинеться, мама знову розпитуватиме про той нікчемний колінвал і про батьків підпис, а точніше, про відсутність підпису на проекті, й тоді він почне злитися, міряти кімнату великими кроками, вимахуючи рукою, немов проповідник, підвищуватиме голос і стишувати його аж до шепоту, бо ж він уже все був пояснив: поспіх начальства, термін спуску на воду, увесь цей рейвах навколо будови «Маршала Жукова» не варті й виїденого яйця, позаяк корабель неможливо збудувати раніше, ніж це можливо, те саме з проектами, які кишать помилками, про що, однак, ніхто не бажав чути, зате багато говорили про дружбу й підозрілих елементів, котрі, вочевидь, не хотіли цієї дружби й гальмували стрімкий марш у пречудове ХХІ сторіччя.