— Без мене, — казав батько насамкінець промови і часто, заради того, щоби поліпшити собі настрій, витягав коробку з фотознімками, а тоді наставав особливий момент, бо за столом з’являвся дідусь Кароль у мундирі поручника Цісарсько-королівської артилерії, поряд із ним стояв барон фон Молль у крагах і з шаблею, яку щойно застромив у землю, обидва тримали кухлі з пінистим пивом, позаду їхніх спин видніла люфа велетенської гармати, а вони всміхались, як двоє відпочивальників на курорті, котрим саме заграли марш Радецького, аж до наступного знімка, де дідусь Кароль стояв уже сам-один на тлі спалених будинків, із нашивками надпоручника й дивився на нас уже не так весело, як дотепер, мабуть, тому, що від барона фон Молля зосталася лише безформна груда м’ясива, хоча, може, й тому, що він уже не тримав у руці кухоль із пивом, а за його спиною палало місто.
— Це Ґорліце, — казав батько, — 1915-й, рік австрійського наступу у Східних Карпатах. А це твій дідусь із президентом Мостицьким, — подавав він мені наступне фото, — уже у вільній Польщі, коли закладали фабрику біля Тарнова.
Я дивився на дідуся Кароля, який стояв у фраку й циліндрі обіч президента, і хоч не тримав у руці кухля з пивом, його очі були усміхнені, так само, як і на знімку з бабцею Марією, коли вони виходили зі львівської катедри: він у фраку, проте без циліндра, а вона в білій сукні та білому капелюшку, з букетом конвалій у правій руці. Її обличчя, позбавлене зморщок, освітлене сонцем львівського пополудня, не було тим обличчям, яке я знав із зимових вечорів у нашій квартирі, коли вона читала мені з книжки Парандовського про мандрівки Одисея або про прекрасну Єлену. Втім запах конвалій супроводжував її завше, невідступно, начеб вона носила той букет усеньке життя, сховавши його у своїй сумочці.
Батько замислювався над фотознімками. Їхня брунатна тінь діяла на нього меланхолійно. Він ніколи не оглядав усіх до решти, зітхав і ховав їх назад у коробку.
— Іншого разу, — тихо казав він і виходив до кухні, де курив сигарети й цілий вечір цмулив чай.
Мама стелила ліжка, дощ бубонів у шиби, а я думав про обличчя зі знімків, особливо про незнайомі, які не було підписано каліграфічним почерком на звороті пожовклого картону. Чоловік у білому фартуху, який подавав пиво дідусеві Каролю й баронові фон Моллю, всміхався до мене по-змовницькому, начебто чув їхню розмову, нібито знав, про що вони балакали під корчмою у Верхній Моравії. Жінка в чорному капелюшку й вуалетці, що стояла позаду президента Мостицького, дивилася на мене запитально, мовби я мав відгадати її подальшу чи попередню долю. Чоловік на сходах львівської катедри був нечіткий і віддалений, мабуть, опинився там випадково й спостерігав за шлюбом бабці Марії та дідуся Кароля, як оглядають у костелі випадкові шлюби, хоча він міг би бути й припізнілим гостем, одним із тих, що запізнюються завжди і скрізь, навіть на власний похорон.
Засинаючи, я бачив ті незнайомі обличчя, які поволі щезали в темряві, мов кораблі у прірві каналізаційного колодязя. Я кружляв навколо цього місця навіть уві сні. Бродив у темно-зеленій воді, прикладав вухо до невидимого каскаду, вслуховуючись у безперервні шум, булькотіння та плюскіт, і щоразу мене стримував від цього ксьондзів погляд, чуйний та уважливий, начебто там, потойбіч, ховалася сила, якої не слід було зачіпати.
Ані батько, ані тим паче я, схилившись над отворами в чавунному люку, якого я не мав відваги підняти, й гадки не мали про те, що до нас наближається сезон равликів, що він суне до нас велетенськими кроками.
Якогось дня я побачив батька на розі нашої вулиці. Він ішов повільно, з похнюпленою головою, торбина звисала з його плеча мовби порожній лантух, і коли я підбіг, щоб запитати, про що він бесідував сьогодні з робітниками на товарній платформі й чому повертається нині з вокзалу так рано, він сказав:
— Я вже не підмітатиму перони, — але це не було гнівне чи героїчне зізнання, ні, батько говорив радше безбарвним або сумним голосом. І коли ми проминали каштани, які дарували в жарінь приємну прохолоду й перепочинок, а того дня шуміли дощовими краплинами в листі, отож, коли ми минали ті дерева, батько розповідав про двох чоловіків, які з’явились уранці на вокзалі та просвітили начальника станції щодо того, ким є батько насправді, а потім категорично заявили, що як інженер він не може там працювати, позаяк це відверта провокація, «провокація, спрямована проти наших досягнень і прогресу, провокація з чіткою тенденцією». Тоді начальник покликав батька до себе й весело реготав: «Оце ви мене піддурили! — підстрибував він на стільці. — Але ви й жартівник! — гиготів він. — Ну, мені дуже прикро, проте Ви не можете тут працювати, самі ж розумієте, інженере...». І батько пояснив мені — ми вже заходили у браму будинку, — що він написав в особовій анкеті Польської державної залізниці «некваліфікований робітник», що було неправдою, проте неправдою виправданою, адже роботу інженера він не знайшов би ніде.