— Якщо так, — взяла діловий тон мама, — то ми емігруємо до Америки! Там теж будують кораблі, й не конче такі, як отой «Маршал Жуков»!
І поки мамин голос обертався навколо паспортів, віз і грошей, поки вона розмірковувала, як роздобути те, чого було аж ніяк не роздобути без відповідних впливів і протекцій, не кажучи вже про квитки на трансатлантичний корабель, який мав завезти нас прямо до Нью-Йорка, під статую Свободи, батько здавався ще покинутішим і самотнішим, аніж на вокзалі.
Я, як і він, не мав охоти плисти до Америки, не бажав міняти свою вулицю, обсаджену каштанами, на статую Свободи чи хмародери, не хотів жувати гумку, грати в бейсбол і переглядати фільми з Міккі Маусом, за якими аж ніяк не пропадав. Тому ще тісніше горнувся до батька, шукав із ним контакту, отож ми проводили довгі години разом над плахтинами паперу, на яких він накреслював для мене твердою рукою корпус крейсера «Спалато», силует панцерника «Кайзер Макс» або фрегата «Радецький» — найчастіше саме ці кораблі, бо на них служив батько бабці Марії Тадеуш, механік Цісарсько-королівського військового флоту Австро-Угорщини на Адріатиці.
— «Спалато», — казав батько, — п’ятдесят п’ять метрів завдовжки, вісім метрів завширшки, водотоннажність три і сім десятих, до того ж торпедні установки й гармати Крупа, ти тільки поглянь, які! — й витягав із коробки фото прадідуся Тадеуша, який стояв у мундирі кадет-інженера на палубі «Спалато», імовірно, десь у Трієсті або Пулі, та обіймав однією рукою пана Фердинанда Карольку, також кадета, а другою — механіка Юліуса фон Петровича, що звучало доволі специфічно, бо «фон» не пасувало до «Петровича» — прізвища, безсумнівно, хорватського.
— Тим кораблем, — впадав у замріяність батько, — вони попливли якось до Індії з контр-адміралом Манфоні, здається, 1889 чи 1890 року. Треба буде це перевірити, — додавав він і витягав із коробки наступний знімок: прадідусь Тадеуш був уже не в мундирі Цісарсько-королівського військового флоту, а у святковому сурдуті, й дивився на нас уважним глибоким поглядом. На нижньому краї виднів тиснений напис, затягнутий срібною фарбою: «Atelier Artistique Photographique — Stella». Я був у захваті від вигляду тих літер, так само, як і від двоголового орла монархії, теж тисненого й срібного. «Львів, 3 травня 1911 року», — читав я поволі, а тоді батько показував поштівку зі зображенням Політехніки, де колишній кадет викладав механіку й фізику, де став професором, а з часом таємним радником двору. І перед моїми очима поставала картина: він крокує в тому своєму сюртуку Гетьманськими Валами, обминає пам’ятник Собеському, а на його сиве, коротко стрижене волосся й вилоги сурдута плавно спадає акацієвий цвіт. Я бачив його дедалі виразніше, у тому дивному, не знайомому мені місті, яке мало назву Lwów, Lemberg, або Львів, місті, що мало Політехніку, театр, залізничний вокзал, однак не мало ні порту, ані корабельні, і я зрозумів раптом, чому батько зараз же після Другої світової приїхав до Ґданська, чому вступив до Політехніки й вивчав корабельне машинобудування.
Мама слала листи до Варшави, до контор, установ і консульств, але відповіді чомусь не надходили. Тим часом батько щоранку переглядав газети, читав некрологи, прогнози погоди й дрібні оголошення, і саме там, у відділі коротких повідомлень, поміж пропозиціями придбати вживану пральку, зимове пальто з каракулем і бегонієву розсаду, натрапив на слід равликів, які чекали на нас від початку того літа.
— Високі закупівельні ціни, — сказав він якось, таємниче всміхаючись, потому повільно надягнув піджака й вийшов із дому. А коли повернувся за дві години, його усміх осяяв квартиру, немов неждано перестало дощити, а вітер розігнав усі хмари над нашим містом і затокою. — Завтра беремося до роботи, — повідомив він. — І якщо ти мені допоможеш, заробимо трохи грошей.
— Це огидно, — коротко обрі́зала мама. Їй ішлося не про гроші, а про слимаків, схованих у листі й траві, яких ми мусили збирати. — Як можна брати щось таке до рота!
— Мабуть, не можна, — притакнув батько, — якщо ти не француз. — І пояснював із запалом, що виноградні слимаки, за яких ми отримаємо гроші, поїдуть просто-таки до Парижа, а там, відповідно приготовані, потраплять на стіл як лагоминка, як вишуканий делікатес, бо французи народ комизливий і абичого до рота не беруть, як, — припустімо, — ми, а особливо росіяни.