— А де була ця вулиця? — запитував батько. — Здається, я не бачив її на моєму плані, — й тоді пан Костерке говорив про перехрестя на виїзді з міста і про крамницю, в якій він торгував колоніальними товарами з усього світу. Розповідав про дружину й доньок і про те, що залишився тепер сам на сам зі своєю дерев’яною ногою: ту, справжню, втратив у сорок шостому році, коли наступив на німецьку міну і, зрозуміло, не виїхав через це до Німеччини, бо не встиг на останній поїзд, а потім уже не хотів їхати, щоб випадково не втратити другу, здорову ногу, і все це було дуже складно, позаяк говорили, що він, Костерке, німець, а він був ґданчанином, усього лишень ґданчанином, і розмовляв польською майже так само добре, як і німецькою.
— Hubertusburgeralee, — замислювався батько, — це гарна назва, еге ж, я шукатиму цю вулицю, — а тоді пан Костерке приносив, шкутильгаючи, з глибини буди пляшку спирту та дві чарочки, й вони випивали за здоров’я одне одного, мов двійко давніх приятелів, а я дивився на їхні обличчя, спотворені різкою гримасою, дививсь, як вони закусюють квашеним огірком, видобутим зі слоїка, в якому плавали кріп, вишневе листя та часниковий зубок, і вже знав, що ми ніколи не виїдемо до Америки по свободу та гроші, бо завдяки слимакам мали що їсти, а перетинаючи пагорб Емаус, увихаючись у долині Стрижі чи прочісуючи пагорби оливського лісу, ми з батьком були по-справжньому вільними людьми.
— Сезон слимаків скоро закінчиться, — сказав якось пан Костерке, — і я повернуся до пляшок і макулатури, а ви, інженере?
Батько знизав плечима.
— Може, почну будувати вітрильник, — сказав він, обертаючи в долоні порожню чарочку, — і ми попливемо в далеку подорож. Це було б для мого сина ліпше, ніж школа. Кільський канал, Ла-Манш, а потім Біскай, Ґібралтар, — перерахував він одним духом, — Середземне море, Егейське і насамкінець Ітака! Обігнемо Ітаку й тоді повернемося додому, а вам, пане Костерке, надішлемо поштівки з Гамбурґа та Марселя. Що ви на це?
Колишній колоніальний купець із Hubertusburgeralee дивився на нас мовчки. І раптом, наче від дотику невидимої долоні, смуги часу почали перехрещуватись у розрідженому повітрі дерев’яної буди, й темне нутро крамниці наповнилося пахощами кави, цинамону, імбиру, мускату, ароматом гвоздики й мозельського вина, а пан Костерке знову мав справжню ногу і стояв за лискучим дубовим прилавком, стояв і курив сигарету марки «Vineta» з «Danziger Tabak Monopol Aktiongesselschaft», тоді як мій батько по другий бік ляди курив сигаретку «Okassa Zarotto», яку придбав на складі Кумера в Зеленій Брамі, отож він курив сигаретку вроцлавської фабрики Гальпауса й запитував пана Костерке: «Ну, як там Ваші справи?». А тоді колоніальний купець відповідав, що не так, як раніше, бо відколи «коричневі сорочки» заполонили вулиці нашого вільного міста, відколи «коричневі сорочки» опанували Сенат і закордонну політику, а отже, відколи «коричневі сорочки» ведуть митну війну з Польщею, то справи йдуть не найліпше. Гульден стрімко падає і, мабуть, він, Костерке, закладе собі рахунок в якомусь польському банку в Ґдині, хоча, по правді, це не цілком законно, зате вигідно, бо польський злотий стоїть твердо й ані здригнеться, акурат, як швейцарський франк. Батько крутив у пальцях коробочку пісочного кольору «Okassa Zarotto» з парсуною вродливої жінки, яка дивилася на нього. Її оголені плечі, класичні профіль і надбрівні дуги, а також чорні кучерики, увінчані орхідеєю, були мов таємничий і спокусливий подих Леванту, і коли пан Костерке, понизивши голос, розповідав про сановників NSDAP[19], котрі, як-от президент Сенату Вільного міста Раушніґ, забрали гроші із ґданських банків і вклали до польських, по той бік кордону, коли обурений пан Костерке розповідав про соціал-демократів, яких побили на мітингу «коричневі сорочки», і про християн-демократів, яких запроторили до в’язниці, коли говорив, уже геть пошепки, що настають тяжкі часи для євреїв, поляків і всіх порядних людей, батько вбирав очима грецький профіль жінки, струнку шию й гладкі щоки, наче медальйон із її портретом був не картинкою на пісочній коробочці «Okassa Zarotto», а мініатюрою пензля Мегофера, саме тією, що висіла у львівській квартирі на вулиці Уєйського над письмовим столом прадідуся Тадеуша й зображала його дружину з угорського роду Шегіві, яка рано померла.