— Що саме? — запитав я тихо.
— Не знаю. Однак щось мусило би відбутися тоді.
— Із чим? — запитав я ще тихше.
— Може, зі світом. Цього я не знаю, — сказав батько, випорожнюючи кошики. — Та ліпше ходімо звідси, не треба їм заважати.
І коли ми сходили з пагорба з порожніми кошиками, і згодом, коли над містом уже зійшов місяць, а ми, їдучи нічним трамваєм, минали пам’ятник Собеському й Політехніку, я помітив у його погляді тінь меланхолії, ту саму, що з’являлась у його очах, коли він розглядав старі фотознімки чи виводив на аркушах силуети цісарсько-королівських «бойових одиниць». І тоді я зрозумів, що ми вже ніколи не збиратимемо слимаків і не повернемось у розмові до галявини й високого каменя, бо на те, що ми побачили, мовчки лягала печать таємниці.
Утім це не означало, що наступні дні проминули лише під знаками калюжі й дощу. Батько сновигав по хаті та знову переглядав газетні оголошення, мама й надалі писала листи, на які не було відповіді, а я, щойно надибав у саду слимака, облаштував йому спеціальний вигін, обгороджений чотирма цеглинами, й намагався вивідати під смородиновим кущем його слимачі секрети. Щоранку я вітав його свіжим листячком, щодня киснув у саду, довго спостерігав за поведінкою слимака та його порухами, і, не знаючи його мови, цієї системи сигналів, що пливли на невидимих хвилях, які він приймав своїми ріжками, щодня промовляв до нього моєю мовою, сподіваючись, що він зрозуміє урешті принаймні кілька слів. І справді, за якийсь час слимак реагував на мій голос і вже не ховався до мушлі, коли я клав його собі на долоню, але це було все, чого мені вдалося досягти. Він був цілковито байдужий до моїх старань, і світ слимачих почуттів залишався незвіданим.
Перші шкільні дні небагато змінили в наших контактах. Так само, як досі, я приносив йому листя салату й намагався зав’язати з ним бесіду. Аж урешті котроїсь ночі пройшла злива, а на сам ранок ударив гострий приморозок. Я збіг сходами будинку як навіжений і помчав через сад, укритий памороззю. Однак було вже запізно. Під смородиновим кущем біле дзеркало замерзлої калюжі замкнулося над слимаком наче скляне віко труни. Я відгорнув іній з прозорої поверхні. Там, насподі, у кришталевій кулі спочивав мій в’язень. Він був нерухомий. Мертвий. Його черепашкою ковзав промінчик сонця: спускався углиб круглястого лабіринту, чимраз нижче, рухався дедалі швидше за лінією спіралі, аж урешті щезав у точці, прихованій від людського ока.
Я не розповів про цю втрату нікому. Врешті дорослі мали тепер інші справи на голові. «Маршал Жуков» поплив до затоки, й колінвал тріснув під час випробувань. Батько повернувся до роботи над креслярською дошкою, а мама наводила порядки в шафі й шухлядах — як завжди, коли мусила приїхати бабця Марія.
Сонце розтопило лід, а сильний вітер від моря, який провіщав осінні шторми, висушив усі калюжі в околиці. Я знову кружляв навколо каналізаційного колодязя, нарешті зримого у світлі вересневого сонця, дивився на костел Воскресіння, на дерев’яну дзвіницю, на червоні дахівки будинків, а потім заходився згортати з чавунного люка спресований крихкий пісок. Під ним поступово проступали літери, які складались у напис «Kanalisation von Danzig». Я міг урешті підняти цей люк і зазирнути углиб, але тепер у цьому вже не було жодної потреби.
Диво
Садівника звали Ксаверій. Усі говорили: «Я йду до Ксаверія по чайні троянди». Або: «У Ксаверія найкраща помідорна розсада». Насправді жодного Ксаверія не було. Державним садівничим господарством № 17 завідував Гладкий Гандзо. Він тхнув пивом і потом, мав більмо на лівому оці й розмовляв із жахливим акцентом, ніби лише мить тому виїхав нагору з копальні на поверхню грядок у Верхньому Вжещі. Чому ж тоді говорили: «Я йду до Ксаверія»?
Ніхто не вміє пояснити цього й донині. Це одна з тих таємниць, які не судилося розгадати. Можливо, давним-давно, коли ще не було касарень прусських гусарів і Верхнього Вжеща, тут справді мешкав якийсь Ксаверій? Цього я не знаю. Зате я чув, що одразу по війні Гандзо так уже догоджав комуністам, що запілля видало на нього смертний вирок. Тому він утік із Сілезії й шукав свого щастя тут, на Узбережжі, де місцевий партійний комітет довірив йому посаду директора.
Гандзо дуже мене цікавив. Щоразу, коли я бачив його черево, яке вихлюпувалось із фланелевої сорочки, щоразу, коли зустрічав його між парників, де він добродушно покрикував на робітниць, мене брали дрижаки, адже над Гандзом висів розмитий, а все ж таки чіткий ореол смерті. Якби його знайшли якогось ранку, продірявленого кулями (найліпше в теплиці, сповненій квітів), моє неясне марення, моє таємне чекання на появу справжніх партизанів у нашому місті, сповнилось би. Деколи я чув уві сні виразне рипіння шин. Це гальмував на вулиці Реймонта чорний «сітроен», потому троє похмурих чоловіків у шкуратянках і чоботах із високими халявками сходили вузькою стежиною між розсадою братків і йшли самшитовими алейками, урешті світанкову тишу обривав брязкіт зброї, до якої досилали набій, і гуркіт пострілу, луна від якого летіла удалечінь; Гандзо падав на м’яку землю посеред орхідей і багатолітників, а чорний «сітроен» швидко від’їжджав у напрямку Брентова та розтавав за поворотом шосейки. Проте збігали роки, а Гандзо почувався пречудово. Комуністи розстріляли багатьох партизанів, чимало з них мусили здати зброю, а ті, що виходили з в’язниць і поверталися зі Сибіру, уже не мали охоти стріляти.