У кожному разі Гандзо знався на садівництві. А найліпше на квітах. Його троянди, альпійські фіалки, півонії, іриси, гвоздики, його центифолії, хризантеми й айстри, а також орхідеї, які він розводив у теплицях, були найгарніші в місті. Тричі на рік я купував там троянди й дуже тішився на саму думку, що ввійду крізь чавунну хвіртку поміж довгих грядок, що кружлятиму серед теплиць, із яких струменять тропічні пахощі вологої землі та стеблин, що побачу піраміди вазонів, а поміж них робітниць у блакитних комбінезонах. Ніколи згодом я не бачив таких веселих жінок за роботою. Вони співали пісень або розповідали анекдоти, по яких вибухав дзвінкий сміх. Вони пахтіли гичкою, торфом, дешевою махоркою та квітами, і це незвичне сполучення, цей особливий запах, який я відчував іще здалеку, коли дивився на похилені жіночі силуети, на картаті хустини та блакитні блузи, що ряхтіли на сонці, вводив мене у стан захвату. Я шкодував, що жодна з них не є моєю матір’ю. Я міг би приходити сюди щодня і бути побіля їхнього тепла, яке передавалося й моєму тілу і кружляло в ньому дедалі швидше. Однак мама не працювала у Ксаверія. І я приходив сюди лише напередодні її іменин, у переддень іменин батька і перед приїздом дідуся Антонія, який провідував нас раз у рік, зазвичай в останні серпневі дні.
— Іди до Ксаверія, — казала тоді мама, — й купи п’ять троянд. Найліпше «ґолдстарів». Та якщо, — неквапливо розмірковувала вона, — у «ґолдстарів» будуть цятки на пелюстках, як торік, то неодмінно проси сорт «Америка»! Запам’ятаєш? «Ґолдстар» або «Америка»!
Батько любив тестя, однак усі ці приготування й незвична атмосфера дуже його дратували.
— Ну навіщо ці троянди? — запитував він щороку одне й те саме. — Хіба Антоній жінка? Ні, Антоній не жінка, — уголос відповідав він самому собі, — й ті квіти, мабуть, здаються йому смішними.
Проте мама знала, що робить. Бо коли з’являвся дідусь Антоній, усе мусило бути, немов до війни: білий обрус, юшка, яку наливають із порцелянової супниці, а не як у будні — з каструлі, після гарячих страв неодмінно компот, та ще й десерт, а на столі, у кришталевій вазі будь-що трояндовий букет, — щоб усе було, як колись, щоб час на мить відступив, аби він анічим не нагадував про те, що розпростерлося за вікнами нашого помешкання.
— Ну що то за ритуали! — казав батько. Проте й він розумів, що кришталева ваза, троянди, порцелянова супниця та срібні ложечки, які я вичищав від ранку до обіду, — все це не символи минулого часу, однак виклик теперішньому. Отож, коли я приносив від Ксаверія троянди, мама обережно брала їх у долоні, притуляла пелюстки до щоки і вкладала квіти одну за одною до вази, — і той момент був для неї безперечною хвилиною щастя: у неї все вже було готово, кімната яскріла сонцем, і ми от-от мали вирушати на вокзал по дідуся Антонія.
Він з’являвся на пероні зі шкіряною валізою, завжди в розстебнутому тренчі і трохи перехнябленому капелюсі, підходив до нас, овіяний запахом вугільного чаду й локомотивної пари, і ми чули його голос крізь перегукування подорожніх, грюкання захряснутих дверей і гримотіння поштових візків:
— Ну, і як вам тут ведеться, мої любі, у цій ганзейській глухомані?
Утім того літа, коли всі заговорили про Гандзову хворобу, про те, що він уже довго не протягне, дідусь Антоній приготував нам несподіванку, надіславши телеграму: «ПРИЛІТАЮ З КРАКОВА КРАПКА ЧЕКАЙТЕ НА ЛЕТОВИЩІ В ПОНЕДІЛОК КРАПКА ЦІЛУЮ АНТОНІЙ КРАПКА».
— Чому він не їде залізницею? — дивувалася мама. — Адже він завжди подорожує поїздом. Що за дивна ідея?
— На старість кожен стає трохи ексцентричним, — заявив батько. — Що в цьому поганого?