— Аварія руля...
— Тример...
— Гальма...
— Тріснуте крило...
— Якби він мав зіпсутий тример або тріснуте крило, — сказав хазяїн Йосифа, — то давно б уже валявся грудою уламків.
Жінка в чорній «таблетці» заплакала. Ще хтось зашепотів молитву, проте це був сценічний шепіт: кожне слово молитви за здоров’я чітко бриніло в розпеченому повітрі, й за мить запанувала тиша, немов у костелі.
Несподівано двигуни загучали знову. «Ілюшин» повертався від затоки. Він стрімко знизив політ, хитнув кілька разів корпусом, а потім знову, відмовившись від посадки, промчав над летовищем, — ніби його було прив’язано до невидимої нитки.
— Той пілот, мабуть, п’яний! — верескнув молодик. — Ще секунда, і він не підняв би машину в повітря! Що за кретин!
— Ні-ні, — озвався чоловік із таксою. — Просто він не може випустити шасі. Усе зрозуміло, шановне товариство.
— Господи Боже! — крикнула жінка в «таблетці» й витерла сльози. — Як це — не може випустити?
— Не може розкрити замковий механізм шасі, шановна пані. Це називається блокада коліщат.
— Ну, і що тепер буде?
— Побачимо. У найгіршому разі посадка на «пузо». Без шасі.
— Без шасі. О Боже!
— Таке буває. Коли я приземлявся в Галіфаксі, шановне товариство, на важкому, як танк, «ланкастері», ми мали схожу пригоду.
— І що? І як це скінчилося?
Погляди всіх присутніх були обернуті до Йосифового хазяїна.
— Нормально, — відказав той спокійно і навіть нібито з певним удоволенням. — Навігатор зламав три ребра, а стрілок розбив собі голову, отут, на чолі.
— А ви?
— Я мав кілька синців. А потім — тритижневу відпустку в Шотландії. Правда, Йосифе?
Йосиф весело дзявкнув, а люди навколо голосно розсміялись. Однак це був короткий сміх: він тривав не довше, ніж кілька змахів собачого хвоста.
А коли пілот Королівських військово-повітряних сил Великої Британії пояснював далі, що пілот «ілюшина» мусить «ви́літати до решти» все паливо (бо нема нічого гіршого, шановне товариство, ніж лупнутися «пузом» машини об посадкову смугу, коли в баку є ще трохи бензину), поки розтлумачував, як літак «на останніх краплинах» мусить зайти на посадку, щоб не втратити швидкість і не завалитись останньої миті на землю, мама сказала:
— Ходімо звідси. Я мушу потелефонувати до батька.
У будинку аеровокзалу панувало сум’яття. Білі шоломи пілотів, їхні сині форми й золоті ґудзики мелькотіли сюди-туди в сонячному промінні, стюардеси нервово бігали з кутка в куток, пристукуючи підборами, а міліціонери, котрі згромадилися біля бару, пили «содову», витирали піт із облич і обмінювалися зауваженнями, в яких монотонним рефреном повторювалися слова: «бахнеться», «хряснеться» і «гепнеться», а також «трахнеться» та «х*йне».
У мами не було дрібних. Перед тим, як задзвонити, вона підійшла до каси, щоб розміняти гроші. Поки стояла там, чекаючи на решту, і потім, коли накручувала врешті на диску батьків номер, я дивився на її блакитну сукенку в білі квіти, на білу сумочку й нові сандалі, які вона одягла того дня вперше. Тонкі ремінці делікатно обнімали її щиколотки, а відтак збігали від срібних пряжечок донизу — аж до пальців. Я знав, що все це — блакитну сукенку, білу сумочку й нові сандалі — вона вибрала для дідуся Антонія, якому завжди хотіла подобатись, якому ніколи не розповідала про свої клопоти і якого дуже любила.
А коли її вже з’єднали, коли вона наказала батькові, гукаючи у слухавку, негайно відпроситися з роботи, взяти таксівку та мчати до Вжеща на летовище, коли повторювала знервованим голосом одне й те саме по кілька разів, бо батько, вочевидь, не міг зрозуміти, чи літак уже впав, а чи тільки падатиме, коли, перекладаючи слухавку з однієї руки у другу, вона різким порухом голови відкидала волосся, що спадало їй на чоло, я думав про дідуся Антонія, про нього і про парашут, котрого, якщо вірити пілотові Королівських ВПС, не було на борту срібного «ілюшина». Ба, якби він там був! Якби дідусеві Антонію видали парашут, він запевне наказав би відчинити двері та сміливо стрибонув би донизу, а потім наче птах поплинув би над нашим містом. Я бачив, як він підлітає, дедалі більшаючи, до нашого будинку на вулиці святого Губерта, як купол парашута зависає на стовбурах каштанів і як дідусь Антоній перерізає стропи складаним ножиком і зістрибує на землю. А якби він приземлився у Ксаверія, посеред саду, десь між трояндовими плантаціями й парниками? Тоді його вмить оточили б жінки, і кожна подарувала б йому квіти. І хоча Гандзо кричав би, що це заборонено, що це, мабуть, шпигун, якого помилково скинули в білий день, жінки голосно сміялись би і відпроваджували б дідуся до залізної хвіртки, а він із великим букетом троянд сорту «Америка» застукав би до наших дверей і сказав: «Мене ще так не зустрічали ніколи в житті!». Бо хоча дідусь Антоній ніколи не був парашутистом, однак він був солдатом, і коли переслідував царську, а згодом більшовицьку армії, коли йшов маршем через села й містечка, виганяючи з Польщі Будьонного, його завжди оточували жінки й завжди осипали квітами, а він віддавав їм честь, бо нехай жодна з них не була його дружиною або нареченою, він був коханцем усіх тих жінок, він був їхнім коханцем, коли йшов умирати за кожну з них під Радзиміном, Львовом або Варшавою.