Літак закрутив іще одне коло, й сонце відбилося від бляхи корпусу, мов від риб’ячої луски. Мама плакала в татових обіймах, а він утішав її, як умів. Молодик в окулярах і хазяїн пса Йосифа згубилися десь у натовпі. Крізь гучномовці передали врешті повідомлення, що літак за хвилину сяде, й усіх просять зберігати спокій. Санітари й пожежники метнулися до своїх постів, а червоно-білі машини завели двигуни, готові рушати на злітну смугу щомиті. Й тоді я пригадав іще одну річ: моя мама не виносила риби. До кінця війни вона майже щодня їла судаків, щупаків, плітку та вугрів, яких дідусь Антоній приносив додому цілими горами.
Тим часом «ілюшин» заходив на посадку. Я стояв навшпиньки біля бар’єрчика й тамував подих. Мама відмовлялася дивитися. Батько ховав її голову в себе на грудях, ніби вона була маленькою дівчинкою. Літак падав дедалі нижче, аж урешті ми почули сухий тріскіт, потім щось на зразок глухого виску, відтак знову тріск, начеб розірвали гігантську полотняну заслону і, врешті, потужне гуркотіння бляхи та скрегіт, який тривав довго, нескінченно довго — упродовж добрячих кільканадцяти секунд. Літак трохи з’їхав з бетонної смуги й зарився в траву. Ліве крило, на яке спирався корпус, було зламане. А з-під літакового «пуза» вибивався дим.
Спершу рушили пожежні автівки. За ними — машини «швидкої допомоги». Потім ми чекали, — може, зо дві-три хвилини, які тягнулися, проте, незмірно довше, — аж поки з-поза густого туману білої піни, якою пожежники вкрили весь корпус, аж поки з-за того білого замету почали вибиратися пасажири через запасний вихід. Поміж них ми вгледіли дідуся Антонія. У розстебнутому тренчі і, як завжди, в перехнябленому капелюсі на голові. Він ішов навскіс по траві, не зважаючи на крики пожежників, ані на всю цю метушню. Побачив нас приблизно на півдорозі та швидко підійшов до бар’єра.
— Мені сімдесят три роки, — спокійно сказав він, — і мені дуже прикро, що в такому віці я ще й досі завдаю вам клопоту.
— Це було диво, — хлипала мама. — Це було справжнє диво!
А коли ми за два тижні відпроваджували дідуся Антонія на залізничний вокзал, коли він шкодував, що не летить знову літаком Іл-18 — цього разу із Ґданська до Кракова, я пригадав, що мушу запитати його ще про одну річ. Чи він уже ловив колись рибу там, над річкою, праворуч від каменя? Звісно, перед тим, як зустрів того єврея з лісу.
— Здається, ні, — відказав він. — Ні. Не можу пригадати.
— Якого ще єврея з лісу? — запитала мама, помітно занепокоївшись.
Проте саме тут надійшов поїзд. Дідусь Антоній зайшов у спальний вагон. Батько подав йому валізу через вікно. Свисток кондуктора, сичання пари та гуркіт паротяга заглушили останні слова дідуся, який іще щось говорив через опущене скло.
— Про якого це єврея ви говорили? — запитала мама знову. — Що то за історія?
— Ох, лиши його в спокої, — зітхнув батько. — Хіба вони не можуть мати своїх таємниць?
За кілька днів після від’їзду дідуся Антонія Гандзо помер. «У страшенних муках», — як усі говорили, в лікарні. Він відмовився від ксьондза й не прийняв останніх таїнств. Проте Гандзева дружина вблагала пробоща, і той крадькома прислав вікарія, який після похорону за комуністичним обрядом відчитав нишком молитву і покропив хреста, якого вона поставила там власноруч.
За місяць я пішов до Ксаверія по троянди до маминих іменин, але в них уже не було ні сорту «Ґолдстар», ані «Америки». Тож я купив чайні й поки йшов між теплицями, коли проминав парники та самшитові алейки, то подумав, що чорний «сітроен» уже ніколи не приїде на вулицю Реймонта. І я ніколи не запитаю в Гандза, чи над ним і справді висів остаточний вирок.
Стіл
— Стіл, стіл, — кричала мама, — я вже не годна витримувати цього! Люди мають меблю, і тільки ми щось отаке, — й вона показувала рукою на круглий стіл, за яким ми обідали щодня. — Хіба це взагалі можна назвати столом? — запитувала вона, ламаючи голос і руки. Батько не відповідав на її зачіпки й замикався в собі, сповнюючи кімнату важким мовчанням. Зрештою стіл був не такий уже й поганий. Під коротшу ніжку підкладали спеціальний кубик, а кордубату фанеру на стільниці можна було закрити обрусом. Того стола він купив сорок шостого року в пана Поляске із Заспи, коли пан Поляске пакував манатки й відбував останнім поїздом на захід, до Німеччини. Батько дав тоді панові Поляске пару військових чобіт, які перед тим був уторгував у совєтського солдата за вживаний годинник, а що ті чоботи були не першої свіжості, то батько доклав іще трохи масла з ЮНРРА[21], на що зворушений пан Поляске зоставив батькові, окрім столу, фотознімок із родинного альбому. На ньому було двоє елегантних чоловіків у костюмах, котрі стояли на Ланґе Брюке. Я любив розглядати цей фотознімок. Не тому, що мене цікавили пан Поляске і його брат, про яких я знав небагато, проте тому, що за їхніми спинами, на другому плані, простирався краєвид, якого я даремно шукав на Довгому Узбережжі. Десятки рибальських човнів швартувалися до причалу побіля Рибного торгу, на набережній було повно покупців і продавців, а Мотлавою пропливали барки й пароплавчики з довгими, мов щогли, трубами. Тут було повно руху й життя, Ланґе Брюке скидалося на справжній порт, і хоча всі вивіски готелів, барів і торговельних контор були чужомовні, це так чи так становило привабливе видовисько. Воно нічим не нагадувало Довге Узбережжя, яке, щоправда, відбудували після великої пожежі й бомбардування, але на ньому не було нічого, крім нікому не потрібних установ, червоних лозунгів, розвішаних на стінах, і зеленої нитки Мотлави, що нею пропливала міліцейська моторка і — раз у день — судно прикордонної охорони.
21
Адміністрація допомоги та відбудови ООН, діяла на територіях, які найбільше постраждали в період Другої світової війни, 1943–1947 рр. —