— Німці були гірші, — перебила мама, — бо вони не мали жодних людських почуттів.
Я не любив тих розмов. Особливо коли вони відбувалися за обідом, і в густий запах бульйону або в аромат хрінного соусу вторгався гарматний гуркіт чи стукотіння поїзда, яким везли людей на повільну або негайну смерть. Я не любив, коли вони сварилися через такі речі, бо тоді вони забували про мене, і я стирчав поміж них, наче зужита й уже нікому не потрібна річ. Зрештою в усьому були винні пан Поляске та його стіл. Так я вважав, ковтаючи картоплю в мундирах або «ліниві» вареники. Якби не той стіл, батьки говорили би про фільм із Мерилін Монро, врожай на полуниці або останній спуск у корабельні імені Леніна, на яку прибув прем’єр Циранкевич. Зрештою вони могли би говорити про будь-що, проте стіл пана Поляске уподібнився з часом до зубного болю. Коли біль слабшав і, здавалось, ось-ось мине, їх брала ще дужча охота торкнутися до хворого місця і пробудити болючу пульсацію знову. Чи міг я щось зробити? Якби йшлося про стілець, я запевне дав би з ним раду. Проте стіл — великий і круглий, з різьбленими ногами, дуже важкий, із дуба — стіл пана Поляске із Заспи, видавався занадто масивним, щоб знищити його без сторонньої допомоги. Я підозрював, що пан Поляске зоставив нам його зумисне, начебто знав про незримий кордон між моїми батьками. І начебто припускав, що його мебля, яку він не міг забрати до Німеччини, стане причиною безупинної сварки. Батько, неохочий до змін, затинався на своєму, а мама щодалі частіше припалювала біґос або реберця, вишукуючи в німецькому столі щораз нові вади. До кульгавої ноги й порепаної фанери згодом долучився шашіль, секретна робота якого, нечутна вдень, заважала мамі спати вночі. Уранці вона була невиспана й у поганому гуморі.
— Зроби щось, — казала вона до батька. — Я не годна терпіти цього довше!
— Який іще шашіль? — запитував батько.
— Німецький, — відповідала мама. — Це німецькі хробаки. Скоро атакують креденс і шафу, бо ж вони невситимі. Як і все німецьке, — шепотіла вона батькові на вухо.
Якщо пан Поляске хотів помститися, годі було шукати ліпшого методу. Я дедалі частіше уявляв, як він сміється десь у Гамбурзі або в Мюнхені, й потирає руки. Масло з ЮНРРА він з’їв — упродовж кількох днів, совєтські чоботи викинув через рік, а ми все мучилися з його столом, як із родичем-зайдою, який страшенно всім заважає, однак якого не можна випровадити геть. Тільки за що він мав би нам мститися? — часом замислювавсь я. Адже ми не зробили йому нічого поганого. Ми навіть не мешкали в його будинку, де оселився тепер якийсь високий партійний чиновник. Невже він бажав нам лиха за те, що ми були поляками? Я не знаходив готової відповіді на це запитання. Ані на жодне, пов’язане з паном Поляске. Годинами поспіль розглядав фотознімок, на якому Довге Узбережжя скидалося на справжній порт, і рахував труби на пароплавах, що тяглися Мотлавою. Тим часом стіл день у день здавався дедалі більшим і розроставсь у замкнутому просторі кімнати до нечуваних розмірів.
Аж якогось дня сталося те, що й мусило статися. Коли мама поставила супницю на стільницю, кубик вилетів із-під коротшої ноги, і стіл захитався мов поранений звір. Борщ хлюпнув батькові на штани та сорочку.
— Ох! — мама плеснула в долоні від захвату. — А хіба я не казала? Хіба я не передбачала катастрофи?
Батько не обізвавсь ані словом. Підклав кубик, з’їв другу страву, мовчки дочекався вишневого желе й лише по десерті, зі сигаретою в зубах, зійшов до підвалу по пилку та метр. За кілька хвилин, похилившись над столом, примружуючи то одне, то друге око, він мав ефектний вигляд, наче фронтовий хірург, що готується до операції. Однак сталася небувала річ. Батько, який мав вправну руку до ремонтів і переробок, не зміг упоратися зі столом пана Поляске. А власне, не зі столом, а з його нерівними ногами. Після кожного розпилу виявлялося, що одна з них, щораз інша, трохи коротша від решти. Охоплений шалом досконалості, а може, й німецького педантизму, батько не здавався: він усе вкорочував ніжки столу, аж урешті ми стали свідками небуденного видовища. На підлозі, поряд із купою відпиляних кавалків дерева й морем стружок валялася, немов великий брунатний щит, безнога стільниця пана Поляске. Мамині очі блищали від зворушення, батькові очі метали блискавки, утім ніщо не ладне було спинити роботу, яку він розпочав. Пилка, неначе в трансі, з гарчанням вгризалася тепер у стільницю, батько сопів і зітхав, мама тамувала подих, щоб урешті вигукнути:
— Ну, нарешті!
Стіл пана Поляске годився хіба на дрова.