— Я знаю! Я знаю!
Батько побуряковів, начебто сам вихилив склянку спирту.
— Де мої гроші? — кричав він. — Де наш стіл? Прошу повернути мені завдаток! — запіяв він фальцетом, ламаючи голос. — Негайно!
Однак навіть я розумів, що батько кричить лише для годиться. Бо це вже не мало нічого спільного з паном Горьким, який саме цієї миті, просто-таки на наших очах обірвав сув’язі, що єднали його зі світом причин і наслідків.
Відтоді в нашому помешканні з’явився пан Поляске. Він тихесенько стукав до наших дверей, вітав батька кивком голови, а потому мовчки обходив навколо свого дубового столу, тепер уже геть незримого. Він клав на нього подарунки: пачки з кавою, шоколад, бляшанки з англійським чаєм — і непомітно виходив, щоб не перестрінути маму. Презенти виглядали доволі дивно, бо висіли в повітрі над підлогою, однак завжди, коли я простягав до них руку, щезали так само, як пан Поляске. Швидко й без сліду. Я не знаходив у батьковому погляді розв’язку для свого болісного сумніву — котрий саме з братів приходив нас перевідати? Утім я не розмовляв про це з батьком, який ставав дедалі розгубленішим і, може, взагалі не помічав хвилинної присутності гостя в нашій квартирі. Не дуже допомагав і знімок Довгого Узбережжя. Обидва панове Поляске були такі схожі, що я не відрізнив би, котрий із них виїхав до Німеччини, а котрий зостався в нашому місті назавше, на брентівському цвинтарі. Тому я чекав подій надзвичайних і непередбачуваних. До чого, скажімо, могла би призвести зустріч моєї мами з паном Поляске? Або несподівана поява гостя біля кухонного столу? Проте нічого такого не сталося.
Якогось дня батько прийшов з роботи винятково збуджений.
— Є! — гукав він від порога. — Нарешті в нас є стіл!
Мама негайно визирнула у вікно.
— Я не бачу вантажівки, — сухо заявила вона.
І саме тоді батько витяг із кишені маленький аркушик і виголосив, що треба поїхати до пана Каспера, який робить такі столи, як до війни — солідні й круглі, овальні чи в формі еліпса — усе за побажанням клієнта. Тут крився секрет починання: пан Каспер приймав лише надійний людей і за рекомендацією. Батько вимахував аркушиком у повітрі, наче квитком, і додав іще, що столяр на прізвище Каспер мешкає на Жулавах, по другий бік Вісли.
Будинок столяра був невеликий. Він потопав у зелені старих верб і кущів мов дерев’яна скринька з маленьким ґанком і фантазійними мансардними вікнами. Ми стояли на подвір’ї і невпевнено роззиралися навколо, бо на обійсті не було ані душі, навіть гавкотливого пса. Урешті із саду, що розкинувся позаду будинку, до нас вийшла жінка невизначеного віку зі зморшкуватим лицем.
— До кого? — запитала вона.
— До пана Каспера, — усміхнувся батько. — Ми маємо до нього справу.
— Він не Каспер. Він Каспар, — сказала жінка.
— Ну, так, — батько переступав із ноги на ногу. — То ми маємо справу до пана Каспара.
Жінка глянула на нас підозріливо, а може, лише байдужливо, досить і того, що вона не сказала нічого більше, і ми й надалі стояли в густому нерухомому полудневому повітрі, як двоє прибульців з іншого світу.
— Я мушу переказати йому дещо, — сказав урешті батько. — Чи він вдома?
— Вдома? — обурилася жінка. — Ви мусити йти дорогою аж до ярмарку худоби. Він т а м! — і вона швидко відвернулася, залопотівши полами халата. Ніби ми цілковито перестали її цікавити. Завернула за ріг будинку і зникла десь поміж кущів.
— Ну, то ходімо, — почув я батькове зітхання. — Ми мусимо його знайти.
Проте порівняно до їзди в автобусі через понтонний міст на Віслі чи у відкритому вагоні вузькоколійки, що везла нас через дамби, канали й тополині шпалери, спритно перестрибуючи залізні містки та приховані шлюзи, порівняно до всього цього останній етап походу по круглий стіл здавався дорогою до чистилища. Ми брели по кісточки в брудному піску, з якого здіймалася густа курява, що роз’їдала горло. Вона осідала на губах і язиці, щипала в очі, скрипіла на зубах, а відпроваджували нас відбитки ратиць.
— Це вже недалеко, — мовив батько, — цією дорогою ганяють худобу.
Проте мені вже було однаково. Навіть вітряк із цурпалками крил, що стояв при дорозі, нікчемний, як покинуте знаряддя праці, не привабив моєї уваги. Щомиті ми оминали послід тварин і треба було дивитися під ноги, щоб не загрузнути в кінському або коров’ячому лайні. Було спекотно, і якби не батько, я, мабуть, завернув би назад.