— Це українці, — пояснив столяр, коли ми вже стояли навпроти веранди. — З другого берега річки. П’ють, співають, сумно їм. А ти знаєш, чому їм сумно? — запитав він несподівано.
Я не знав. Ми стояли навпроти будинку, дивлячись, як довгі тіні дерев влягаються на садових стежинах.
— Це через той місяць, — почув я голос пана Каспара. — Завжди, коли повня, українці з колгоспу п’ють і співають. Навіть узимку. А якось вони перейшли по кризі на наш берег і підпалили шопу. То було давно, десять років тому, — пан Каспар мовив чимраз тихіше, — тільки місяць здавався більшим, як завжди, коли лежить сніг.
Я хотів розповісти панові Каспару про наш стіл інакше, ніж батько, який напевно не згадав про братів Поляске із Заспи, але столяр швидко пішов, танучи між дерев наче тінь.
Жінка зі зморшкуватим лицем провела мене до кімнати в піддашші й показала розстелене ліжко. Проте мені анітрохи не баглося спати. Щойно я почув кроки на сходах, як підійшов до вікна й широко розчахнув його. Місяць був уже по той бік будинку, і його ряхтіння здавалося слабшим, однак дах шопи, дерева та ясну стрічку ріки з опалими плечима недобудованого мосту було видко, мов на долоні. Лише останки барки згубилися десь за закрутом серед татарського зілля й очерету. Українці розпалили на другому березі багаття. Я бачив їхні фігурки, котрі увихалися навколо світла, і шкодував, що не можу туди піти, бо їхня пісня, яку виконували сильні голоси під гармоніку, довга, протягла й напівзрозуміла, грізна й лагідна заразом, була навдивовижу привабливою.
І раптом я запрагнув дізнатися про все. Куди плине річка Туя? Де було місто пана Каспара? Чому меноніти не бажали носити зброю? Чи справді всі вони пішли до неба? Я геть забув про пана Поляске, маму та круглий стіл, по який ми їхали через понтонний міст над Віслою.
Коли я сів на ліжко, мій погляд упав на шафу з різьбленими ніжками. Я відчинив двері й серед чоловічих піджаків, сорочок, штанів і краваток, що, мабуть, належали панові Каспару, знайшов капелюха, якого не бачив ніколи досі, навіть на старих фотознімках. Він був чорний, із широчезними крисами, а його фетрові краї бгалися під пальцями м’яко й без опору. Я став навпроти дзеркала і бачив у невиразному мерехтінні відбиток свого обличчя, до якого ніколи не приглядався так уважно, як тепер, до обличчя, яке ховалось у затінку чорних крисів, до ледь помітних очей і губ, ніби розчинених у шліфованій амальгамі. Той капелюх ставав дедалі більший, а разом із ним ріс і я, аж урешті, коли вже став завбільшки з батька й широкий у плечах, як пан Каспар, я йшов через місячний сад до річки і ступав через дерев’яну кладку на палубу барки. Недобудований міст випростовував плечі, а я, стоячи за штурвалом, провадив корабель через закрути річки, відгалуження каналів, шлюзи й перепуски, аж урешті виплив у Мотлаву і, пробиваючись до Довгого Узбережжя серед стовписька щогл, труб і прапорців, просив українців розвантажити моє судно. Мішки із зерном, круглі сири, кошики, повні яблук і слив, діжки, в яких плавали рибини, штуки полотна, що пахтіли літом і травами, кількафунтові бочівки з маслом — усе це мандрувало з прилук на узбережжя. Українці заводили за роботою сумної, а я, хоч і не розумів усіх слів пісні, що в ній пан Потоцький, «сучий сину, запродав Польщу, Литву і всю Україну», слухав їх, мов знайому приспівку, у якій вчувалися непогамовні туга і гнів.
Чорнота капелюха, відображена в дзеркалі, набула врешті глибини й гостроти, коли я несподівано побачив пломінчик свічки, а над широкими крисами з’явилося зморшкувате жіноче обличчя. Вона стояла позаду мене з ліхтарем у руці, а поли її халата спадали аж до кісток, мов широка сукня. Лише за мить, не відводячи погляду від дзеркала, побачив сльози: вони збігали по її щоках одна за одною, подумав, що її, мабуть, зворушили слова пісні, яка долинала з другого берега річки, від багаття. Проте це було не те. Вона зняла обережним рухом капелюха з моєї голови та обертала його в руках. Я не знав, коли вона зайшла до кімнати і як довго спостерігала за мною навпроти дзеркала. Чи могла вона бачити мене на барці?
Свічка, яка стояла на підлозі, миготіла хитким полум’ям, а мовчазна жінка зі зморшкуватим обличчям, удивляючись у тінь капелюха, стала поряд зі мною, занурившись у думки, до яких я не мав доступу. Наші погляди перетиналися на скляній дзеркальній поверхні, а потім я побачив, як вона йде, стискаючи чорні криси обома руками.
Я задмухав свічку. Накрохмалена постіль зустріла мене лагідною прохолодою, а попри те мене обпікав жар, ніби я стояв біля грубки у шопі, де пан Каспар і батько, поглинуті нелегальним забоєм, забули про світ Божий і про те, що спливає час.