Я не обмінявся з жінкою зі зморшкуватим обличчям жодним словом. Так само й узавтра вранці, коли обоє чоловіків, смакуючи копчениною, куштуючи кишку, розводячись над принадами полядвиці, обговорювали деталі замовлення: діаметр стільниці, висоту ніжок, колір.
Я не сказав батькові про чорний капелюх, коли ми їхали вузькоколійкою вздовж ріки Туї, минаючи зарослі канали й зачинені шлюзи. Ані тоді, коли мчали блакитним автобусом через понтонний міст над Віслою, ані тоді, коли цегляні вежі костелів замайоріли на передмісті Довгих Садів.
Батько розгорнув масний папір і витяг шинку, пропахлу ялівцем, мама зі зволоженим рушником на голові лікувала мігрень, а я, дивлячись на їхні розгнівані обличчя, коли вони жбурляли одне в одного словами «обов’язок», «стіл», «легковажність», «нагода», був подумки поряд із жінкою зі зморшкуватим обличчям: відчував, що ніколи не забуду її, і вона ніколи не забуде мене.
За тиждень незнайомий водій застукав до наших дверей, і чужі чоловіки занесли до кімнати стіл пана Каспара. Він був круглий, із горіховою стільницею й занурив маму в стан абсолютного захвату. Сварки та суперечки відійшли в небуття, а обід того дня тривав дуже довго, ніби нас перевідала бабця Марія.
А коли вже дозріли каштани на нашій вулиці, і я, сліпаючи над першими літерами в букварі, дізнавався про долю Алі, що мала кота, і, схилившись над столом пана Каспара, читав першу фразу: «Це фабрика», — до наших дверей застукав пан Поляске. Він був боязкий, розповідав, як знайшов нашу адресу і які проблеми мав із візою та чиновниками з Міністерства закордонних справ. Він усівся за стіл пана Каспара, витяг каву, какао, шоколад, бляшанку англійського чаю, розповідаючи про свою подорож і про те, який він безмежно щасливий.
— Ви пообідаєте з нами? — запитала мама, але пан Поляске квапився до готелю. Він дякував, перепрошував і швидко пішов, попрощавшись із батьком у дверях.
— Він не помітив столу, — сказав батько.
Проте я не був цього аж так певний. Презенти, які він зоставив, цього разу не щезли раптово. Я перегорнув сторінки букваря. Аля йшла до школи. Тато йшов на роботу. Мама варила обід. Металурги варили сталь. Гірники добували вугілля. Льотчик шугав над Вітчизною. Вісла впадала в Балтійське море. Жінка забрала чорний капелюх. Меноніти пішли прямо до неба. Пан Поляске продав стіл, а пан Каспар зробив новий.
— Що ти читаєш? Він чогось не вигадує? — запитала мама.
— Так-так, — батько закурив сигарету й поклав долоню на стільницю, якою ковзало світло. — Усе воно вигадане. Дослівно все!
Я дивився на смугу диму, що танула під стелею. Відтоді час плинув якось інакше, й один тільки я знав чому.