— Чорт забирай, — сказав Жос.
— Правильно кажеш. Але ти не можеш орендувати цю хату. Бо він тобі в печінках сидить.
— Ні, — підтвердив Жос. — Не можу найняти її.
— Це по-дурному.
— Дуже по-дурному.
— А ще там Лізбет. А це — неймовірна перевага.
— Величезна перевага.
— Саме так. Але ти не можеш найняти ту кімнату. Бо він тобі в печінках сидить.
— Хвилиночку, Дамасе, це він мене на дух не виносить.
— Та це однаково щодо кімнати. Ти не можеш найняти її.
— Не можу.
— Як же це невдало часом буває. Ти впевнений, що не можеш?
Жос стиснув щелепи.
— Впевнений, Дамасе. І нема чого більше про це говорити.
Жос вийшов з крамнички, аби піти в кафе навпроти — «Вікінг». Не те щоб нормандці й бретонці надто любили одне одного, раз по раз перетинаючись на кораблях у спільних морях, але Жос знав, що він же також міг народитися по той бік Північного моря. Шеф, Бертен, високий чоловік з русяво-білявим волоссям, високими вилицями та ясними очима, пропонував найкращий у світі кальвадос. Трунок той неначе створений для того, щоб, добре струшуючи нутрощі, дарувати вічну молодість, а не відправляти вас прямісінько на той світ. Казали, що яблука господар привозив з власних угідь, де бики жили до ста років і помирали ще цілком бадьорими. Ось такі-от яблучка.
— Щось не клеїться сьогодні зранку? — стурбовано запитав Бертен, подаючи кальвадос.
— Дрібниці. Просто часом невдало все буває, — відповів Жос. — Як ти гадаєш, Декамбре мене на дух не виносить?
— Ні, — відповів Бертен з властивою йому нормандською обережністю. — Я б сказав, він вважає тебе грубим мужлаєм.
— У чому різниця?
— Скажімо, з часом це можна виправити.
— Час! Ви, нормани, тільки про нього й говорите. Одне слово раз на п'ять років, та й то як пощастить. Якби весь світ був таким, як ви, то цивілізація розвивалася б дуже повільно.
— А може, так було б і на краще.
— Час! Але скільки цього часу потрібно, Бертене? Ось у чому питання.
— Не дуже багато. Років з десять.
— Отже, все пропало.
— А що, це терміново? Ти б хотів порадитися з ним?
— Ще чого! Хочу винайняти кімнату.
— Тобі варто було б прискоритися, бо кандидат уже є. Декамбре комизиться, бо той тип запав на Лізбет.
— А чому ти вважаєш, що мені варто прискоритися? Старий вважає мене мужлаєм.
— Ти маєш зрозуміти, Жосе, він ніколи не плавав. До речі, а хіба ти насправді не мужлай?
— Ніколи не стверджував протилежного.
— Ось бачиш. Декамбре — знавець. Скажи мені, Жосе, чи зрозумів ти своє дев'ятнадцяте оголошення?
— Ні.
— Як на мене, воно химерне. Химерне, як і інші оголошення останніми днями.
— Дуже химерне. Мені недуже подобаються ці оголошення.
— А чому тоді ти їх читаєш?
— За них платять, і то добре платять. А Ле Ґерни, може, й мужлаї, але не розбійники.
4
— Ось мені цікаво, — каже комісар Адамберґ, — чи не перетворююсь я на служаку через те, що служу в поліції?
— Ви вже це казали, — зазначив Данґлар, який організовував простір для свого сейфа.
Данґлар мав намір розпочати все спочатку, як він сам казав. Адамберґ, котрий жодного наміру не мав, розклав усі свої папки на стільці біля столу.
— Що ви про це думаєте?
— Що через двадцять п'ять років служби це було б не так вже й погано.
Адамберґ запхав руки глибоко в кишені й притулився до недавно пофарбованої стіни, краєм ока оглядаючи нові володіння, в яких опинився менше місяця тому. Нові місця, нові призначення — кримінальний розшук при поліційній префектурі Парижа, розслідування вбивств, авангард Тринадцятого округу. Буде покладено край пограбуванням, крадіжкам, насиллю, свавіллю озброєних і неозброєних типів, розлючених і не розлючених, а ще купі паперів та всьому вищеозначеному. «Все вищеозначене» — останнім часом він уже двічі чув цей вислів. А все через те, що він служить у поліції.
Звісно, купи паперів і всього вищеозначеного переслідували його, як і всюди. Але тут, як і всюди, він знайде тих, хто любить усі ці папірці. Ще в юності, тільки-но покинувши Піренеї, він відкрив для себе, що такі люди існують, і відчував до них велику повагу, трохи співчуття й величезну вдячність. Йому ж самому більше подобалося ходити, мріяти і працювати, і він знав, що багато колег відчувають до нього зовсім мало поваги й дуже багато співчуття. «Папери, — сказав якось йому один балакучий кадр, — підготовка документів і протокол лежать в основі будь-якої ідеї. Нема паперів — нема ідеї. Слова живлять думку, як добриво живить горох. А вчинок без документів — це ще одна горошина, що зникає безвісти».