Певно, відколи він служить у поліції, згинули вже цілі вантажівки гороху. От тільки після прогулянок він часто відчував, як у голові народжуються цікаві думки. Думки, що радше скидалися на оберемок водоростей, ніж на горошинки. Але ж рослина зостається рослиною, а ідея — ідеєю, і коли ви її озвучуєте, ніхто ж не запитуватиме, чи знайшли ви її на доглянутому полі, чи на болоті. І не було жодного сумніву, що його заступник Данґлар, який любив папір у будь-якому вигляді, від найповажніших форм і до найскромніших — у купах, у рулонах, у книжках, в аркушах, від інкунабули й до паперових рушників, — належав до тих, хто постачає горох найвищої якості. Данґлар був людиною зосередженою: щоб думати, йому не потрібно ходити. Заступник — нервовий чоловік з брезклим тілом і талантом писати й пити одночасно. З його інертності, пива, погризеного олівця й дріб'язкової ледачої цікавості народжувалися думки, зовсім не схожі на комісарові.
Через це вони часто сперечалися: Данґлар завжди тримався за добре виважені думки й підозріло ставився до будь-якого інтуїтивного чуття. Адамберґ же не прагнув відрізнити одне від іншого і взагалі ні за що не тримався. Коли комісара перевели в кримінальний розшук, він доклав усіх зусиль, щоб забрати з собою точний і прискіпливий розум лейтенанта Данґлара, підвищеного до капітана.
На новому місці міркування Данґлара й прогулянки Адамберґа поширюватимуться не лише на розбиту вітрину чи вкрадену сумку. Тепер вони матимуть один-єдиний інтерес: криваві злочини. І жодної розбитої маленької вітринки, яка відверне вас від жахіть жадібного до вбивств людства. Жоднісінької сумочки з ключами, записником і любовним листом, що дозволила б вам тихо зітхнути через дрібне правопорушення і провести молоду жінку до дверей, подаючи їй чисту носову хустинку.
Ні. Криваві злочини. Розслідування вбивств.
Це гостре визначення їхнього нового призначення різало, наче лезо. Але ж він сам так цього хотів, хоч і мав за спиною лише три десятки кримінальних злочинів. Та й ті завдячують розгадкою уяві, прогулянкам і водоростям. Тож його відправили сюди, на боротьбу з убивцями, де він, на противагу всім очікуванням, показав себе диявольськи добре — слово «диявольськи» вжив Данґлар, щоб визначити непрохідність ментальних доріжок Адамберґа.
І ось вони вдвох на цьому місці, а ще з ними — двадцять шість помічників.
— Я запитую себе, — вів далі Адамберґ, проводячи долонею по вологій штукатурці. — Чи може з нами трапитися щось таке, як зі скелями біля моря?
— Тобто? — перепитав Данґлар з ноткою нетерпіння.
Адамберґ завжди говорив повільно і потребував багато часу, щоб виголосити і важливі речі, і нісенітниці. У процесі розмови він часто збивався на манівці, і Данґлар ледве зносив цю його звичку.
— Уявімо, що ці скелі — не просто кам'яні брили. Скажімо, вони зроблені з твердого або м'якого вапняку.
— М'якого вапняку не існує в природі.
— Та чхати, Данґларе. Є тверді шматки і є м'які, як і в кожній життєвій формі, як у мені самому та й у вас також. Ось є скелі. Море плескає об них, б'ється, і м'які шматки тануть.
— «Тануть» — неправильне слово.
— Та начхати, Данґларе. Ці шматки зникають. А тверді виступають наперед. Чимдалі плине час, тим більше море точить їх — і слабкість розлітається по вітру. На схилі літ від людської скелі не лишається нічого, крім ребер, зубів та вапнякової щелепи, готової щомиті вкусити. А там, де була м'якість, — тепер западина, порожнеча, вакуум.
— Отож? — підняв брови Данґлар.
— Отож мені цікаво, чи лягаві та й інші люди, виставлені життям на передову, не піддаються такій самій ерозії? Зникнення ніжних частин, загострення твердих, позбавлення чутливості, ствердіння. А всередині — справжній занепад.
— Ви питаєте себе, чи не стали на шлях до цієї вапнякової щелепи?
— Так. Чи не стаю я лягавим?
На мить Данґлар задумався над питанням.
— Щодо вашої особистої скелі, то, гадаю, перебіг ерозії має певні аномалії. У вас тверде — це м'яке, а м'яке — це тверде. І, по правді кажучи, до результату це не має жодного стосунку.
— І що це змінює?
— Усе. Опір м'яких частин — це світ навпаки.
Данґлар подумав про себе самого і поклав папірець в одну з поточних папок.
— А що було б, — вів далі він, — якби вся скеля складалася лише з м'якого вапняку? І якби вона була поліціянтом?
— Вона б зменшилася до розміру кульки, а тоді й зовсім зникла б — такий ось кінець.