— Оптимістичний прогноз.
— Та я не вірю в те, що такі скелі справді існують у природі. А серед лягавих — і поготів.
— Лишається сподіватися на це, — відповів Данґлар.
Молода жінка нерішуче стояла біля дверей комісаріату. Зрештою там же навіть не було написано «Комісаріат» — а тільки лаковані літери слів «Поліційна префектура — Кримінальний розшук» на блискучій дверній табличці. Єдиний вказівник. Перед жінкою височіла чорна стара будівля з масними шибками. Четверо робітників вовтузилися біля вікон і з диявольським гуркотом свердлили камінь, щоби поставити ґрати. Але Маріз вирішила, що хай то буде комісаріат чи кримінальний розшук — усе одно ж лягаві, а сюди йти значно ближче, ніж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тоді знову спинилася. Поль попереджав, що всі лягаві візьмуть її на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дітей. І що їй важить зайти? П'ять хвилин? Час, потрібний на те, щоб усе розповісти й піти геть?
— Усі лягаві візьмуть тебе на кпини, моя бідна Маріз. Якщо ти цього хочеш — уперед.
З воріт вийшов якийсь чоловік, пройшов повз Маріз, а тоді повернувся до неї. Вона посмикувала ремінець сумки.
— Щось не так? — запитав він.
То був чорнявий коротун, убраний сяк-так, навіть не підстрижений. Рукави чорної куртки задерлися аж до голих передпліч. І, напевно, йому, так само, як і їй, було складно розповідати. Та він уже закінчив.
— Вони привітні? Ну там, усередині... — запитала Маріз.
Чорнявий тип знизав плечима.
— На кого потрапите.
— А вони уважно слухають? — уточнила Маріз.
— Залежно від того, що ви розповідаєте.
— Мій племінник гадає, що вони кепкуватимуть з мене.
Чоловік, схиливши голову набік, уважно поглянув на неї.
— А про що йде мова?
— Про мій будинок. Минулої ночі. Я нервуюся через дітей. Якщо той божевільний приходив минулого вечора, то хто сказав, що він не прийде знову? Як гадаєте?
У Маріз трішки почервонів лоб, і вона кусала губи.
— Тут, — м'яко сказав чоловік, указуючи на брудну будівлю, — кримінальний розшук. Це для розслідування вбивств, розумієте? Тобто коли когось убивають.
— Ox! — стривожено вигукнула Маріз.
— Сходіть до комісаріату на авеню. Опівдні там спокійніше, і вони знайдуть час вислухати вас.
— О ні, — відказала Маріз, хитаючи головою. — О другій я вже маю бути на роботі, шеф не терпить спізнень. А вони не можуть просто передати їм, ну, тим колегам з авеню? Тобто вони хіба не одна команда, всі ці поліціянти?
— Не зовсім, — відповів чоловік. — А що сталося? Пограбування?
— О ні.
— Насильство?
— О ні.
— То розкажіть, так буде простіше. Зможемо вас зорієнтувати.
— Звісно, — відповіла Маріз, починаючи панікувати.
Тип, спершись на капот машини, терпляче чекав, доки Маріз зосередиться.
— Це чорні малюнки, — пояснила вона. — Тринадцять чорних малюнків на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дітьми, розумієте...
— Картини?
— О ні. Четвірки. Цифри «4». Великі чорні четвірки, намальовані на старовинний лад. Мені цікаво, чи це не банда якась часом. Може, поліціянти щось знають про це, може, зможуть зрозуміти. А може, й ні. Поль сказав, якщо я хочу, аби мене брали на кпини, то можу йти.
Тип випрямився й поклав їй руку на плече.
— Ходімо, — сказав він. — Ми все запишемо й не буде чого боятися.
— Але, — відказала Маріз, — може, краще знайти лягавого?
Чоловік глянув на неї трохи здивовано.
— Я і є лягавий. Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.
— Ой, — збентежено вигукнула Маріз. Пробачте.
— Усе гаразд. А за кого ви мене прийняли?
— Я навіть не посмію сказати вам.
Адамберґ повів її в приміщення кримінального розшуку.
— Вам допомогти, комісаре? — поцікавився серед проходу лейтенант з колами під очима, що якраз збирався обідати.
Адамберґ м'яко спрямував жінку до свого кабінету й подивився на чоловіка, намагаючись ідентифікувати його. Він ще не вивчив усіх працівників свого відділку, тому згадувати імена було надзвичайно складно. Члени команди швидко помітили це, тому представлялися щоразу, коли заводили з ним розмову. Адамберґ не знав, чи роблять вони це, щоб поглузувати чи щоб щиро допомогти, але й недуже цим переймався.
— Лейтенант Ноель, — сказав чоловік. — Вам допомогти?
— Молода жінка знервована, ось і все. Хтось зіграв поганий жарт у її будинку, а може, то звичайнісіньке графіті. Їй треба лише трішки підтримки.
— Але ж тут не соціальна служба, — відповів Ноель, одним ривком застібнувши куртку.