Выбрать главу

— Чому б і ні, лейтенанте...

— Ноель, — закінчив за нього чоловік.

— Ноель, — повторив за ним комісар, намагаючись запам'ятати обличчя.

Квадратна голова, біла шкіра, біляве волосся їжаком і вуха стирчать — Ноель. Утома, пиха, можливо, жорстокість — Ноель. Вуха, жорстокість — Ноель.

— Договоримо пізніше, лейтенанте Ноель, — мовив Адамберґ. — Вона поспішає.

— Якщо треба втішити мадам, — утрутився незнайомий Адамберґу бригадир, — з радістю допоможу. Мій прилад при мені, — посміхнувся він, поклавши руки на пасок штанів.

Адамберґ повільно повернувся.

— Бригадир Фавр, — представився чоловік.

— Зараз, — промовив Адамберґ спокійним голосом, — ви зробите декілька відкриттів, які вас здивують, бригадире Фавр. Жінка — це не кулька з діркою посередині, і якщо ця новина вас надто шокувала, наважтеся дізнатися про це трішки більше. Нижче ви знайдете ноги і стопи, а вище — груди і голову. Спробуйте подумати про це, Фавре, якщо, звісно, маєте чим.

Адамберґ рушив до свого кабінету, щосили намагаючись запам'ятати обличчя бригадира. Повні щоки, великий ніс, густі брови, дурна голова — Фавр. Ніс, брови, жінки — Фавр.

— Розкажіть мені, — сказав він, спершись об стіну свого кабінету і дивлячись на жінку, що сіла на краєчку стільця. — У вас є діти, ви самотня, а де ви мешкаєте?

Щоб заспокоїти Маріз, Адамберґ надряпав у блокноті її ім'я та адресу.

— Ці четвірки намальовано на дверях, правильно? За одну ніч?

— Так. Учора зранку вони були на всіх дверях. То великі четвірки, десь такі. — Вона розвела руки десь на півметра.

— І жодного підпису? Закарлючки?

— Та ні. Знизу написано три маленькі літери. «CTL». Ні, «CLT».

Адамберґ занотував: «CLT».

— Також чорні?

— Так.

— Щось іще? Можливо, на фасаді? На сходовому майданчику?

— Тільки на дверях. Чорним.

— А цифра, чи не була вона трохи перекручена? Як значок?

— Ой, так! Я можу намалювати, я не нездара.

Адамберґ простягнув їй свій блокнот, і Маріз узялася малювати велику грубу четвірку суцільною лінією, з розширеною, як у мальтійського хреста, основою та двома лініями на кінці.

— Ось, — сказала Маріз.

— Ви намалювали її навпаки, — м'яко зазначив Адамберґ, забираючи блокнот.

— Але вона й була навпаки. Дзеркальна, з широкою основою, з оцими маленькими рисочками на кінці. Ви її впізнаєте? Може, це знак якихось грабіжників? «CLT»? Як гадаєте?

— Грабіжники намагаються бути якомога непомітнішими. Що вас налякало?

— Гадаю, історія про Алі-Бабу. Вбивця, що позначав двері великим хрестом.

— У тій історії він позначив лише одні двері. А дружина Алі-Баби позначила всі решта, щоб заплутати його, якщо не помиляюся.

— І справді, — відповіла Маріз, заспокоївшись.

— Це графіті, — сказав Адамберґ, проводячи її до дверей. — Певно, то робота місцевих хуліганів.

— Я ніколи не бачила таких четвірок у нашому районі, — тихо відповіла Маріз. — І я ніколи не бачили графіті на дверях квартир. Бо графіті ж малюють так, щоб усі бачили, хіба ні?

— Тут правил не існує. Вимийте ваші двері і не переймайтеся через це.

Коли Маріз пішла, Адамберґ вирвав з блокнота аркуші, скрутив їх у кульку й викинув у смітник. Потім знову став, притулившись спиною до стіни, і взявся обдумувати, як же прочистити голову типам на кшталт цього Фавра. Ох і мороки буде: вада в запущеній стадії, а пацієнт навіть не підозрює про неї. Лишається хіба сподіватися, що не весь карний розшук зліплений з одного тіста. Бо ж серед співробітників є чотири жінки.

Як завжди, коли Адамберґ поринав у роздуми, він забував про зовнішній світ і занурювався в тишу, що межувала з урочистістю. За десять хвилин він легко виринув з неї, знайшов у шухлядках список зі своїх двадцяти семи, включно з Данґларом, співробітників і намагався запам'ятати їхні прізвища, пошепки повторюючи їх. Потім він написав на полях: Вуха, Жорстокість — Ноель; Ніс, Брови, Жінки — Фавр.

Він знову пішов випити кави — через зустріч з Маріз йому не вдалося поїсти першого разу. Їм ще не привезли ні кавовий автомат, ні їжу. Працівники воювали за три стільці і папір. Електрики встановлювали розетки для системних блоків комп'ютерів, а на вікна чіпляли ґрати. Немає ґрат — немає й злочинів. Убивці зачекають на закінчення робіт. Тож можна піти на вулицю помріяти і допомагати знервованим жінкам на тротуарі. Можна піти подумати про Каміллу, яку він не бачив уже понад два місяці. Якщо він не помиляється, вона має повернутися завтра. Або післязавтра, він уже й не пригадував точно.