Жос вирвав папірець у нього з рук і почав роздивлятися літери.
— Ну гаразд, — сказав він ображено, — припустімо. І що далі?
— Це просто, аби полегшити вам читання, не більше. Я не мав наміру вас образити.
— Проте саме це і зробили. Забирайте ваші кляті папірці і самі забирайтеся. Бо читання — це все ж таки моя робота. Я не втручаюся у ваші справи.
— Тобто?
— Тобто я знаю чимало про вас зі своїх доносів, — сказав Жос, указуючи на купу «нечитабельного». — Як мені одного вечора нагадав прапрадід Ле Ґерн, в людських головах не саме лише добро. На щастя, я відділяю зерно від полови.
Декамбре зблід і взявся шукати дзиглик, щоб присісти.
— Господи, — сказав Жос. — Та не треба вам так хвилюватися через це.
— А ці доноси, Ле Ґерне, вони досі у вас?
— Так, я відклав їх у брак. Вони вас цікавлять?
Жос покопирсався в купі «нечитабельного» і простягнув старому два листи.
— Зрештою завжди корисно знати ворога в обличчя, — сказав він. — Попереджений, отже озброєний.
Жос дивився, як Декамбре розгортав папірці. Його руки трусилися, і, можливо, вперше Жосу стало шкода старого грамотія.
— Та ви недуже переймайтеся, — сказав він. — Це якийсь виродок. Якби ви знали, скільки всього мені доводиться читати. А свиням місце у хліві.
Декамбре прочитав дві цидулки, поклав їх собі на коліна і кволо всміхнувся. Жосу здалося, ніби до старого знову повертається нормальне дихання. Чого ж боявся цей аристократ?
— Нема нічого поганого у плетінні мережива, — впевнено сказав Жос. — Мій батько, наприклад, плів неводи. Масштаб різний, але принцип же той самий, правда?
— Правда, — сказав Декамбре, повертаючи йому повідомлення. — Але краще, якщо про це не буде відомо широкому загалу. Люди — вузьколобі.
— Дуже вузьколобі, — погодився Жос і повернувся до роботи.
— Мама навчила мене мереживу. А чому ви не зачитали ці повідомлення під час випуску?
— Бо я не люблю дурнів, — сказав Жос.
— Але ж мене ви також не любите, Ле Ґерне.
— Справді. Але дурнів не люблю ще більше.
Декамбре підвівся і відійшов. Коли він уже дійшов до дверей, розвернувся.
— Кімната ваша, Ле Ґерне, — сказав він.
6
Коли близько тринадцятої години Адамберґ переступав поріг будівлі кримінального розшуку, його зупинив незнайомий лейтенант.
— Лейтенант Морель, комісаре, — представився чоловік. — Якась молода жінка чекає у вашому кабінеті. І хоче мати справу лише з вами. Якась Маріз Петі. Вона там уже понад двадцять хвилин. Я дозволив собі зачинити двері, бо Фавр поривався покращувати їй настрій.
Адамберґ насупив брови. Вчорашня жінка, історія з графіті. Господи, він її аж надто заспокоїв. Якщо вона збирається щодня тут сповідатися, справи значно ускладняться.
— Я зробив дурницю, комісаре? — запитав Морель.
— Ні, Морелю, це моя провина.
Морель. Високий, худий, чорнявий, прищавий, вразливий, з великими щелепами. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель. Трохи насторожено Адамберґ зайшов у свій кабінет і сів за стіл, кивнувши головою.
— Ох, комісаре, мені дуже прикро знову набридати вам, — почала Маріз.
— Хвилинку, — сказав Адамберґ, витягуючи з шухляди папірець. Стиснувши в руках ручку, він опустив очі до паперу. Брудний трюк лягавих і різноманітних керівників, до якого вдаються, щоб створити провалля, продемонструвати співрозмовнику його абсолютну мізерність. Адамберґ такого не любив. Ти вважаєш себе людянішим за лейтенанта Ноеля, який хвацько застібає куртку, а виявляється, здатен і на гірше. Маріз миттєво змовка й опустила голову. Адамберґ побачив у цьому звичку до несправедливих докорів керівництва. Вона була гарненькою, а коли нахилялася, у вирізі блузки виднілися обриси її грудей. Ну ось, вважаєш себе шляхетнішим за бригадира Фавра, а мислите ви одними категоріями. На аркуші Адамберґ повільно записав: Прищі, Великі щелепи, Чутливий — Морель.
— Так? — сказав він, підвівши голову. — Вам досі страшно? Маріз, ви ж пам'ятаєте, що це кримінальний розшук? І якщо вам надто тривожно, то, може, лікар допоможе більше, ніж лягавий?
— Ну, можливо.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, підводячись. — Годі себе накручувати, графіті ще ніколи нікого не з'їли. — Він широко прочинив двері і посміхнувся їй, пропонуючи вийти.
— Але, — сказала Маріз. — Я ж вам ще не розповіла про інші будинки.
— Які інші будинки?
— Дві багатоповерхівки на іншому боці Парижа, у Вісімнадцятому окрузі.
— І що з того?