Адамберґ чітко відчував це у буркотінні та німих докорах свого заступника, який, однак, як справжній джентльмен намагався не лізти в справи інших людей. Цієї миті Данґлар дорікав йому (не сказавши при цьому ні слова!), що Адамберґ більше двох місяців не цікавився новинами від Камілли. А ще за те, що минулого тижня він одного вечора зустрів комісара з якоюсь дівчиною. Чоловіки тоді привіталися мовчки.
Адамберґ пройшов за спиною свого заступника і з хвильку подивився на лінії, що скакали екраном.
— Знаєте, Данґларе, є один тип, який розважається малюванням чорною фарбою на дверях будинків вигадливих четвірок. Уже в трьох багатоповерхівках. Одна — в тринадцятому окрузі і дві у вісімнадцятому. Я от що собі думаю: може, варто заскочити туди?
Пальці Данґлара нависли над клавіатурою.
— Коли? — запитав він.
— Наприклад, зараз. Треба попередити фотографа.
— Навіщо?
— Звісно, щоб зробити фотографії, перш ніж люди не змили їх. Якщо вже не змили.
— Але навіщо? — повторив Данґлар.
— Не подобаються мені ці четвірки. Зовсім не подобаються.
Ось і все. Найстрашніше вже сказано. Данґлар боявся фраз, які починаються словами «Мені не подобається це» або «Мені не подобається те». Лягавому не має щось подобатися чи не подобатися. Він має гарувати і думати, гаруючи.
Адамберґ зайшов у кабінет і побачив залишену Каміллою записку. Якщо він вільний, вона може заскочити сьогодні ввечері.
А якщо зайнятий, чи не міг би він попередити її про це? Адамберґ кивнув. Звісно ж, він вільний.
Задоволений життям, він підняв слухавку і викликав фотографа. Враз у кабінет зайшов похмурий, але заінтригований Данґлар.
— Данґларе, який вигляд мав фотограф? — запитав Адамберґ. — І як його звати?
— Три тижні тому вас познайомили з усією командою, — відповів Данґлар. — Ви потиснули руки всім чоловікам і жінкам. А з фотографом навіть розмовляли.
— Може, й так, Данґларе. Дуже навіть імовірно. Але це не дає відповіді на мої запитання. Який він? І як його звати?
— Даніель Бартено.
— Бартено, Бартено, не легко запам'ятати. Зовнішність?
— Сухоребрий, активний, жвавий. Часто усміхається.
— Характерні риси?
— Багато веснянок і майже руде волосся.
— Добре, дуже добре, — сказав Адамберґ, витягуючи аркуш із шухляди.
Він нахилився над столом і записав: «Сухоребрий, рудий фотограф».
— Як ви кажете його звати?
— Бартено, — відкарбував Данґлар. — Даніель Бартено.
— Дякую, — сказав Адамберґ, занотовуючи прізвище у свій записник. — Ви помітили, що в команді є один дурень? Тобто я кажу «один», але ж, може, їх і більше.
— Фавр, Жан-Луї.
— Так, він.
— І що ми будемо з цим робити?
Данґлар розвів руки.
— О, це питання світового масштабу, — сказав він. — Виховуватимемо?
— Старий, це займе років п'ятдесят, не менше.
— А що ви збираєтеся робити з тими четвірками?
— Ох, — відповів Адамберґ. Він розгорнув блокнота на сторінці з малюнком Маріз. — Ось які вони.
Данґлар краєм ока зиркнув на малюнок і повернув його Адамберґу.
— Там скоєно злочин? Насилля?
— Лише ці рисочки пензликом. Ну що, варто пройти подивитися? Доки тут немає ґрат, усі справи перенаправляють на Набережну Орфевр[14].
— Але ж це не причина робити невідомо що. Потрібно все організувати.
— Це не невідомо що, Данґларе. Запевняю вас.
— Графіті.
— І відколи це графери розмальовують сходові майданчики, та ще й у трьох різних місцях?
— Жартівник? Художник?
Адамберґ повільно похитав головою.
— Знаю, старий, — сказав Адамберґ, виходячи. — Знаю.
Фотограф зайшов у коридор і пробирався крізь будівельне сміття. Адамберґ потиснув йому руку. Сказане Данґларом ім'я миттєво вилетіло з голови. Певно, найкраще носити нагадування з собою у блокноті, щоб можна було миттєво подивитися. Він займеться цим завтра, бо цього вечора в нього Камілла, а Камілла — важливіша за Бретонно чи яке там у нього прізвище. Його наздогнав Данґлар.
— Доброго дня, Бартено, — сказав він.
— Доброго дня, Бартено, — повторив Адамберґ, вдячно глянувши на заступника. — Рушаємо. На авеню Італії. Абсолютно чиста робота — сфотографуєте мистецтво.
Краєм ока Адамберґ бачив, як Данґлар одягає свою куртку й ретельно обсмикує поли, щоб вона правильно сіла.
— Я їду з вами, — пробуркотів він.
7
Жос ішов по вулиці Ґете зі швидкістю трьох з половиною вузлів. Відучора він запитував себе, чи добре все розчув? Невже старий грамотій справді промовив: «Кімната ваша, Ле Ґерне»? Авжеж, він усе добре почув, але чи справді це означало саме те, що мав на увазі Жос? Невже це справді означало, що Декамбре віддасть йому кімнату? З килимом, Лізбет і вечерею? Йому, мужлаю з Ґільвінека? Звісно, саме це й малося на увазі. Що ж іще? А раптом, сказавши вчора таке, Декамбре сьогодні прокинувся засмученим і вирішив піти навспак? Чи не підійде старигань до нього після сеансу новин, аби повідомити, що йому дуже шкода, але кімната вже зайнята, і це лише питання пріоритету?