Щороку каталог поповнювався на три тисячі номерів. Щоб відібрати перші сорок тисяч, Бекфорду довелось переглянути понад три мільйони жартів і дотепів. Замовник вимагав, щоб у програмах, складених Бекфордом, слухач сміявся не менше вісімдесяти разів на годину. Бекфорд перевиконав цю вимогу: слухачі сміялися від дев’яноста до ста разів, а в найкращих програмах навіть — рекордна цифра! — сто двадцять разів протягом півгодини. За теорією Бекфорда, глядачі й слухачі не ганяються за новими жартами, які до того ж важко видумувати. Все, що потрібно для професіонала, — це вміло підібрати старі дотепи.
Теорія ця нібито стверджувалась життям, принаймні справи «концерну» йшли успішно. Бекфорд обріс «дочірніми» підприємствами: кіно, мюзік-холами й іншими і навіть обзавівся банком. І раптом уся ця солідна будівля почала тріщати. З незрозумілих причин слухачі й глядачі сміялися все рідше й рідше: сімдесят-шістдесят-сорок-двадцять разів протягом години замість восьмидесяти-дев’яноста-ста «обов’язкових». Збут скорочувався…
Чому? Сполдінг замислився. Може, Бекфорд не врахував зміни обставин? Криза. Загальний тривожний настрій у країні і в усьому старому світі. Відчуття нестійкості, невпевненості. Бекфорд був грубий практик. Він не намагався висвітлити питання теоретично: заглянути, розкрити природу смішного, вивчити психологію сучасного глядача, слухача, читача. Змінюються люди, змінюється їх ставлення і до смішного. Те, що смішило вчора, викликає сьогодні здивування. Розуміння смішного рухливе й різноманітне. Але якісь же загальні принципи сміху повинні існувати. Може, вони зводяться до п’яти-шести основних «формул». І якщо їх знайти і вміло застосувати відповідно до людей і обставин, люди почнуть сміятися безвідмовно.
А чому ж ні? Сподівається ж Бульвер знайти принципи прекрасного! І якщо так, то… це ж золоті розсипи! Бекфорд був і лишився дрібним кустарем. Він не зрозумів, що сміх не тільки валюта, але й могутня сила. Яка заманлива справа-володіти секретом сміху, примушувати реготати всяких людей при будь-яких обставинах!
У Сполдінга навіть руки похололи. Що ж треба робити? За всяку ціну вирвати у сміху його таємницю. Вивчити питання теоретично і практично. І потім діяти. Нема основного капіталу! Для початку можна запропонувати свої послуги цьому гегману й банкіру Бекфорду, а потім…
Сполдінг так захопився, що хлопнув долонею по газеті і несподівано для себе крикнув на весь вагон:
— Еврика!
Сусідка злякано відступила, а Сполдінг, глянувши у вікно, знову скрикнув, але вже від досади на себе: замислившись, він проїхав п’ять зайвих зупинок. Під сміх пасажирів він кинувся до виходу.
З цього дня Сполдінг засів за роботу…
Шлях до слави
Сполдінг зробив позначку на полі товстого зошита, походив по кімнаті, дістав з книжкової полиці том Марка Твена, розгорнув закладену сторінку і прочитав підкреслені олівцем рядки:
«Чи є у вас брат? — Так, ми звали його Біллем. Бідний Білль! — Він, значить, помер? — Цього ми ніколи не могли взнати. Глибока таємниця витає над цією справою. Ми були — покійний і я — близнята, і коли нам було по два тижні з дня народження, нас купали в одній балії. Один з нас потонув у ній, але ніяк не можна було встановити, хто саме. Одні гадають, що Білль, інші, що я…»
Сполдінг засміявся та відразу ж нахмурився, замислився. Кинув на стіл томик Марка Твена і знову заходив по кімнаті.
— В чому тут секрет смішного?
Сполдінг розкрив книгу Анрі Бергсона «Сміх». «Смішною є косність машини там, де повинні бути рухливість, увага, жива гнучкість людини. Людина, що діє немов мертвий автомат! Ось один із секретів смішного. Людина біжить по вулиці, спотикається, падає. Перехожі сміються. Людина займається своїми повсякденними оправами з математичною точністю. Але ось якийсь злий жартун попсував навколишні предмети. Людина занурює перо в чорнильницю і витягує звідти грязюку, думає, що сідає на міцний стілець, і розтягується на підлозі…»
«Але це ж правильно! — дивується Сполдінг. — Адже це стандарт усіх комічних трюків наших американських кінокартин! Однак треба випробувати на людях, як усе це діє. До речі, ось стілець з поламаною ніжкою, ось…»
Місіс Адамс підійшла до дверей і з цікавістю заглянула в замкову щілину. Сполдінг стояв перед дзеркалом і робив страшні гримаси. Стук у двері відвернув його увагу.