Хто б це міг бути? Ну, звісно, це місіс Адамс іде довідатись, чи не треба мені чогось. Спробуємо на ній.
— Увійдіть!
Місіс Адамс відчиняє двері. Сполдінг ступив назустріч їй кілька кроків. Напівдорозі ноги у нього заплітаються і він безглуздо на весь зріст розтягується на підлозі. Але місіс Адамс не сміється. Вона істерично скрикує і кидається до Сполдінга.
— Ви вдарились? Що з вами? Боже, як я злякалась!..
— Нічого, нічого, легке запаморочення, місіс. Сідайте, прошу вас, на крісло. Я теж сяду. Голова ще наморочиться.
Сполдінг сідає на стілець з поламаною ніжкою і, вирячивши очі, немов ідіот, з гуркотом падає на підлогу. Адамс зовсім злякалась. Розгублено заметушилася.
— Ви хворі, містер, це цілком очевидно. І обличчя ваше змінилось, — воно надто спотворене, нерухоме. Таке обличчя буває у… дуже хворих!
На жаль, смішна, як здавалося Сполдінгу, гримаса викликала не сміх, а страх.
Коли, нарешті, хазяйка пішла, Сполдінг кинувся до своїх книг. У чому причина невдачі?
Йому здавалося, що він знайшов пояснення: для сміху потрібна нечутливість до об’єкта сміху. Але в тому-то й справа, що до нього, Сполдінга, місіс Адамс небайдужа. А хіба можна розсмішити закохану в тебе жінку? Звичайно, можна. Треба тільки знайти секрет…
Поступово він збагнув таємницю смішного.
Незабаром Сполдінг став «душею товариства», що збиралося на веранді: він знову почав з’являтися там. Коло нього завжди лунав сміх.
— Ми не знали, що ви такий веселий, — говорили пансіонери.
Веселих люблять, і Сполдінг відчував, як зростають до нього симпатії.
Він ставив собі дедалі важчі завдання: смішив похмурих, хворих, чимось засмучених і розстроєних людей. У нього ще були невдачі, помилки, але він усе легше виправляв їх; зате були й справжні перемоги. В пансіоні Адамс з’явився новий мешканець, відставний офіцер Баллонтайн, надзвичайно похмура людина, яку, кажуть, переслідували життєві невдачі. Тільки за останній рік він втратив половину свого майна, ліву ногу й дружину, що покинула його через нестерпний характер. До того ж він хворів на печінку і був надзвичайно дратівливий. Ніхто не бачив, щоб він не те що сміявся, а навіть посміхався. І ось таку людину Сполдінг вирішив розсмішити. Про це знали всі, крім самого Баллонтайна, закладалися на великі парі. Сполдінг уже вступав на арену сміхотворця-професіонала. Ніби не звертаючи уваги на старого буркотуна, Сполдінг почав демонструвати свої випробувані номери. Баллонтайн сидів на низькій софі, обнявши схрещеними пальцями коліно здорової ноги, і дивився на Сполдінга чорними сердитими очима. Навколо все качалося від сміху, а в Баллонтайна хоча б мускул здригнувся на обличчі. Ті, хто ставив на Сполдінга, почали вже занепокоєно перешіптуватись: може, Баллонтайн глухий, як отой дядечко в оповіданні Марка Твена, що ніколи не сміявся?
Але тут раптом Баллонтайн вибухнув. І вибух його сміху був схожий на гарматний постріл, причому, за законами віддачі, його корпус відкинувся назад, а потилицею він так дуже вдарився об стіну, що на кілька хвилин втратив свідомість: йому прикладали холодні компреси і давали нюхати спирт.
Сполдінг торжествував.
Веранда ставала тісною для його експериментів. І він вирішив попрацювати гегманом у мюзік-холі. У нього вже була солідна теоретична підготовка, якої не мають артисти, і в нього був зібраний великий матеріал дотепів та анекдотів усіх часів і народів. Не диво, що успіх прийшов до нього зразу, а за успіхом і досить великі заробітки. Сполдінг щедро розплатився з місіс Адамс і, на її превеликий жаль, переїхав на нову квартиру в центрі міста.
Маючи солідну теоретичну й практичну підготовку, Сполдінг вирішив запропонувати свої послуги Бекфорду. Сполдінг уже здобув деяку популярність, і йому неважко було проникнути до Бекфорда, поговорити з ним і переконати першого гегмана Америки взяти його, Сполдінга, до себе як «наукового консультанта».
Сполдінг гаряче взявся до роботи. Ознайомився з каталогом «шедеврів світових дотепів і жартів», з грамофонними пластинками, кінотекою. Справа Бекфорда була розрахована на масовий збут, і тому Сполдінг взявся вивчати «середнього американця» — його смаки, його вдачу.
Треба було з’ясувати, чому рекордні програми Бекфорда не викликають колишнього сміху і чим можна знову викликати цей сміх. Від вивчення натовпу, масового «середнього американця», Сполдінг перейшов до вивчення окремих людей, типових представників певних класів і груп населення. Розсмішити безробітного, робітника, службовця, що перебуває під страхом звільнення; домовласника, що лишився без пожильців; крамаря без покупців, антрепренера порожнього театру. Розсмішити голодного каліку, арештанта, меланхоліка. Розсмішити людину, пригнічену турботою, занепокоєну, стривожену. Розсмішити всіх їх — значить розсмішити середнього американця, від природи здорового, схильного до оптимізму і гумору.