… Глибоко зітхнувши, як людина, що прокинулась після кошмарного сну, Бекфорд поглянув на циферблат великого годинника в кутку кабінету. На подив банкіра, виявилось, що візит Сполдінга тривав усього вісім хвилин, і тільки хвилину тому «науковий консультант» вийшов. Він, мабуть, ще в ліфті. Бекфорд схопив телефонну трубку, подзвонив у банк, що містився на два десятки поверхів нижче, і наказав негайно арештувати пред’явника чека на десять мільйонів доларів.
— Грошей не видавати! Чек фальшивий! Ха-ха-ха! О диявол! Ви не звертайте уваги, що я сміюся. Це нервове… ха-ха!
Потім, на випадок, якщо Сполдінг не прийде в банк по гроші особисто, Бекфорд подзвонив начальникові охорони, що містилася на першому поверсі:
— Негайно поставити охорону біля всіх дверей! Хах-ха-ха-ха! — знову зареготав Бекфорд, згадавши Сполдінга. — За… за… ха-ха-ха!
«Тисячу чортів! Так він встигне втекти!..» Нарешті він спромігся вимовити другу фразу:
— Заарештуйте молодого чоловіка в сірому костюмі з плоскодонним солом’яним капелюхом на голові. Сполдінга! Знаєте?! Фу, тепер можна посміятися. Хо-хо-хо-хо! Так. Досить. Хо-хо-хо! Досить.
Бекфорд подзвонив особистому секретареві. До кабінету увійшов високий худий чоловік, зігнутий, мов напіввідкритий складаний ніж. Він сміявся дрібним, заливчастим сміхом, і тіло його так сіпалося, мов чиясь сильна рука трясла його, як іграшкового блазня. Напівдорозі до столу секретар зовсім скис від сміху і, знесилений, сів на килим. Дивлячись на секретаря, Бекфорд, насуплювався все більше і раптом зареготав сам.
Секретар підвівся. Хитаючись, мов п’яний, добрався до столика з графином води. Спробував налити води в склянку, але руки тремтіли.
Задзвонив телефон. Бекфорд узяв трубку. Перше, що він почув, був сміх — буйний, нестримний, верескливий. Бекфорд зблід. Цей сірий диявол Сполдінг, очевидно, встиг заразити епідемією сміху і перший поверх.
Басовий сміх змінився теноровим — пискливим, дитячим чи жіночим. Мабуть, різні люди намагалися говорити, але сміх заважав їм. Бекфорд грубо вилаявся і кинув телефонну трубку.
Лише через три години йому вдалося розізнати подробиці подій, про які, до речі, він уже догадувався. І в банку, і в вестибюлі намагалися затримати Сполдінга, але з цього нічого не вийшло. В банку до нього підійшли три полісмени, та вже через секунду вони корчились на підлозі в судорогах сміху. Сполдінг сміхом примусив касира видати гроші, сміхом проклав собі шлях у вестибюлі серед численних поліцейських домашньої охорони і благополучно вийшов з будинку, несучи в боковій кишені сірого костюма десять мільйонів доларів.
— Ні, це не людина, це сатана! — прошепотів Бекфорд.
Глава фірми був засмучений втратою великої суми грошей, обурений безглуздою роллю, яку Йому Довелося грати, і все ж він не міг не відчути чогось схожого на повагу до Сполдінга. Вже те, що містер Сміх зажадав не тисячу, не мільйон, а десять мільйонів, піднімало його над юрбою дрібненьких авантюристів.
Але так залишити цього не можна. Подарувати ні з того ні з сього десять мільйонів — не такий містер Бекфорд.
І Бекфорд почав дзвонити в поліцію, в прокуратуру, своїм агентам.
Король сміху
За кілька годин Сполдінг — містер Сміх, як уже прозвали його журналісти — здобув світову славу. Вірніше, світового розголосу набула незвичайна подія (в хмарочосі Бекфдрда. Але про самого містера Сміха, про його минуле, про його особисте життя знали дуже мало. Кореспонденти згадували, що під ім’ям містер Різус (містер Сміх) подвизався на кращих естрадах мюзик-хола якийсь гуморист, що надзвичайно швидко створив собі кар’єру. Як тільки він виходив, глядачі в залі заливалися гомеричним реготом, і містера Різуса вже тоді звали Королем сміху. Однак він, пролетівши яскравим метеором, зник з естради так несподівано, як і з’явився. Про нього забули, дальшою долею його не цікавилися.
І от зараз містер Різус, Король сміху, так раптово нагадав про себе.
Армія в’юнких кореспондентів і зграя поліцейських кинулись по місту, розшукуючи сліди Сполдінга. На подив самих слідопитів, їх знайшли дуже просто. Виявилося, що Сполдінг наймає прекрасний особняк майже в центрі міста. Будинок стоїть посеред саду, оточеного красивою залізною огорожею, через яку добре видно особняк і всі доріжки садових алей. Сюди й кинулися на приступ юрби журналістів, фотографів, кінооператорів.