— Чудова психічна підготовка, — неголосно зауважив співрозмовник, зморщивши в іронічній посмішці своє жовте обличчя. Він побіжно оглянув розкішну прийомну Віроваля, немовби перевіряючи відчуття сліпого. Всі крісла були зайняті хворими, багато з яких носили темні окуляри або пов’язки на очах. На обличчях пацієнтів — чекання, тривога, надія… — Ви, очевидно, недавно втратили зір. Як це сталося? — звернувся він знову до сліпого.
— Чому ви думаєте, що недавно? — здивовано підняв брови сліпий.
— У сліпих від народження інші повадки. У вас, очевидно, вражені зорові нерви. Мабуть, некроз нерва як наслідок дуже неприємної хвороби, яку не заведено називати…
Щоки, лоб і навіть підборіддя сліпого порожевіли, брови насупилися.
— Нічого подібного, — швидко, з обуренням у голосі, заговорив він, не повертаючи голови до співрозмовника. — Я електромонтер. Працюючи в одній з експериментальних лабораторій Всесвітньої компанії електрики по монтажу нових ламп, що випромінюють ультрафіолетове проміння…
— Все інше зрозуміло. Я так і думав. Чудово! — співрозмовник потер руки, нахилився до сліпого й зашепотів йому на вухо: — Киньте ви цього шарлатана Віроваля. З таким же успіхом ви могли б звернутися по лікарську допомогу до чистильника чобіт. Віроваль морочитиме вам голову, поки не витягне з вашого гаманця останню монету, а потім заявить, що зробив усе можливе, і по-своєму буде правий, оскільки жодної монети більше з вас не витягне ніякий спеціаліст. У вас багато грошей? На що ви живете?
— Ви, мабуть, вважаєте мене простаком, — сказав сліпий з гримасою огиди. — Але навіть і сліпий простак бачить вас наскрізь. Ви агент якогось іншого лікаря.
Співрозмовник беззвучно розсміявся, зібравши в зморшки своє обличчя.
— Ви вгадали. Я агент одного лікаря. Моє прізвище Крусс.
— А прізвище лікаря?
— Теж Крусс!
— Однофамілець?
— І навіть більше, — хихикнув Крусс. — Я агент самого себе. Лікар Крусс до ваших послуг. Дозвольте узнати ваше прізвище?
Сліпий помовчав, потім знехотя відповів:
— Доббель.
— Дуже приємно познайомитись. — Крусс по-дружньому торкнув сліпого за лікоть… — Я знаю, що ви про мене думаєте, пане Доббель. У цьому місті торгашів і спекулянтів тисячі лікарів відбивають один у одного пацієнтів, вдаючись до найбрудніших засобів, вивертів і обману. Але здається, ще жоден лікар не принижувався настільки, щоб особисто ходити по приймальних інших лікарів, обливати конкурентів грязюкою і вербувати собі пацієнтів. Признавайтесь, що саме так ви зараз думаєте про мене, пане Доббель.
— Припустімо, — сухо сказав сліпий. — І що ж далі?
— А далі я маю честь повідомити, що ви помиляєтесь, пане Доббель.
— Навряд чи вам пощастить переконати мене, — заперечив сліпий.
— Побачимо! — жваво вигукнув Крусс і вів далі півголосом: — Побачимо. Я наведу вам аргумент, проти якого ви не встоїте. Слухайте. Я лікар особливий. Я не беру грошей за лікування. Більше того, я утримую пацієнтів за свій рахунок.
Вії сліпого здригнулися.
— Благодійність? — тихо спитав він.
— Не зовсім, — відповів Крусс. — Я буду з вами відвертий, пане Доббель. Сподіваюсь, що і ви відповісте мені тим же. Скоро ваша черга, буду небагатослівним… Батьки залишили мені пристойні достатки, і я можу дозволити собі розкіш займатися науковими дослідженнями на свій смак у себе вдома, де утримую невеличку клініку і маю добре обладнану лабораторію. Мене цікавлять такі хворі, як ви…
— Що ж ви хочете мені запропонувати? — нетерпляче перебив Доббель.
— Зараз нічого, — всміхнувся Крусс. — Мій час настане, коли ви віддасте Віровалю останню монету. Однак мені треба знати, які у вас заощадження. Повірте, я не зазіхаю на них…
Доббель зітхнув:
— На жаль, вони невеликі. Випадок з моєю сліпотою став відомим: про нього писали в газетах. Компанія, щоб скоріше погасити шум навколо цієї оправи, змушена була виплатити мені суму, що забезпечувала мене на рік. І це була велика удача. В наш час навіть зовсім здорові робітники не можуть вважати себе забезпеченими на рік.
— І на скільки часу у вас ще лишилося грошей?