— Місяців на чотири.
— А далі?
Доббель знизав плечима.
— Я не звик заглядати в майбутнє.
— Так, так це правда, заглядати в майбутнє стає все важче і для зрячих, — підхопив Крусс. — Чотири місяці. Гм… Лікар Віроваль, я думаю, значно скоротить цей термін. І у вас тоді не буде грошей не тільки для лікування, але й для життя. Прекрасно! Чому б вам тоді не прийти до мене?
Доббель не встиг відповісти.
— Номер сорок восьмий! — оголосила медична сестра в білій накрохмаленій косинці.
Сліпий квапливо підвівся. Сестра підійшла до нього, взяла за руку й повела в кабінет. Крусс почав розглядати ілюстровані журнали, що лежали на круглому лакованому столику.
Через кілька хвилин Доббель з радісно-схвильованим Обличчям вийшов з кабінету. Крусс підбіг до нього.
— Дозвольте мені відвезти вас на своїй машині. Ну як? Віроваль, звичайно, обіцяв вам повернути зір?
— Так, — відповів Доббель.
— Ну, звісно. Інакше й бути не могло, — захихикав Крусс. — При його допомозі ви, звичайно, прозрієте… до деякої міри. Ви питали, що я можу обіцяти вам. Це залежатиме від вас. Можливо, згодом я докладу всіх сил, щоб повернути вам зір повністю. Але спочатку ви повинні будете зробити мені одну послугу… О, не лякайтесь. Невеличкий науковий експеримент, внаслідок якого ви, у всякому разі, вийдете з мороку сліпоти…
— Що це означає? Я відрізнятиму світло від темряви? А Віроваль обіцяє повернути мені зір повністю.
— Ну, оті Я так і знав, що зараз говорити з вами на цю тему рано. Почекаю свого часу.
Коли вони під’їхали до будинку, де квартирував Доббель, Крусс сказав:
— Тепер я знаю, де ви живете. Дозвольте вручити вам свою візитну картку з адресою. Місяців через три сподіваюсь бачити вас у своїй клініці.
— Я теж сподіваюсь бачити вас, бачити власними очима, хоча б для того, щоб довести вам, що Віроваль…
— Не шахрай, а чудотворець? — засміявся Крусс, захлопуючи дверцята автомобіля. — Подивимось, подивимось!
Нічого не відповівши, сліпий впевнено перейшов тротуар і зник у під’їзді.
І ось Доббель знову сидить на м’якому сидінні автомобіля. Грошей залишилося рівно стільки, щоб заплатити за таксі. Дзвінки трамваїв, шум юрби затихли вдалині. На шкірі відчуття тепла і немовби легкого тиску сонячних променів. На цій тихій вулиці, мабуть, нема високих будинків, які б заслоняли сонце. Запахло молодою зеленню, землею, весною. Доббель уявив собі котеджі, вілли, оточені садами й квітниками. Тишу зрідка порушує тільки шелест автомобільних шиє по асфальту. Машини належать, певно, власникам особняків. Крусс, очевидно, справді багата людина, якщо він живе на цій вулиці.
Шофер загальмував, машина зупинилась.
— Приїхали? — спитав Доббель.
— Так, — відповів шофер. — Я проведу вас до будинку.
Запахло квітами. Під ногами заскрипів пісок.
— Обережніше. Сходи, — попередив шофер.
— Дякую. Тепер я дійду сам.
Доббель розплатився з шофером, піднявся на сходи, торкнув двері — вони були не замкнені — і ввійшов у прохолодний вестибюль.
— Ви до лікаря Крусса? — почувся жіночий голос.
— Так. Прошу йому передати, що прийшов Доббель. Він знає…
Тепла маленька рука доторкнулася до руки Доббеля.
— Я проведу вас до вітальні.
По зміні запахів і температури — то теплої, то прохолодної, по зміні звуків, що відбивалися від стін, Доббель догадувався, що супутниця веде його через кімнати — великі й малі, освітлені сонцем і затінені, заставлені меблями й порожні. Дивний будинок і дивний порядок водити пацієнтів по всіх кімнатах.
Тихенько скрипнули двері, і знайомий голос Крусса вигукнув:
— О, кого я бачу! Пан Доббель. Можете йти, Ірен.
Маленьку теплу руку змінила холодна, суха рука Крусса. Ще кілька кроків, і Доббель відчув міцний змішаний запах ліків. Дзвеніло скло, фарфор, сталь. Певно, хтось прибирав медичні інструменти й посуд.
— Ну, от ви і в мене, пане Доббель, — весело говорив Крусс. — Сідайте ось сюди в крісло… До речі, скільки ми з вами не бачились? Якщо не помиляюсь, два місяці. Дозвольте, цілком вірно. Мій шановний колега лікар Віроваль обчистив ваші кишені навіть раніше від пророкованого мною строку. Чи бачите ви мене — про це, гадаю, питати не треба.
Доббель стояв, опустивши голову.
— Ну, ну, старина, не вішайте носа, — Крусс тріскуче розсміявся. — Ви не пожалкуєте, що прийшли до мене.
— Що ж ви хочете від мене? — спитав Доббель.
— Говоритиму зовсім одверто, — відповів Крусс. — Я шукаю таку людину, як ви. Так, я візьмуся безкоштовно лікувати вас і навіть утримувати за свій рахунок. Я вживу всіх заходів, щоб після закінчення терміну нашої угоди повністю повернути вам зір…