— Якої угоди? — вигукнув Доббель.
— Звичайно, ми складемо з вами письмову угоду, — хихикнув Крусс. — Повинен же я забезпечити свою вигоду… В мене є один винахід, який мені треба перевірити. Доведеться зробити операцію, зв’язану з деяким риском для вас. Якщо дослід буде вдалим, то ви, тимчасово лишаючись сліпим, побачите речі, яких не бачила ще жодна людина в світі. А потім, зареєструвавши своє відкриття, я зобов’язуюся зробити все від мене залежне, щоб повернути вам нормальний зір.
— Ви гадаєте, що мені лишається тільки погодитись?
— Так, пане Доббель. Ваше становище безвихідне. Куди вам від мене йти? На вулицю з простягнутою рукою?
— Але ж поясніть мені принаймні, що станеться зі мною після операції? — роздратовано скрикнув сліпий.
— О, якщо дослід вдасться, то… Я думаю, я впевнений, що після операції ви зможете бачити електричний струм, магнітні поля, радіохвилі — словом, всякий рух електронів. Неймовірні речі! Як? Дуже просто. — І ходячи по кімнаті, Крусс тоном лектора розповідав» — Ви знаєте, що кожен орган реагує на зовнішні подразнення властивим йому специфічним чином. Вдаряйте легенько по вухах, і ви почуєте шум. Спробуйте вдарити чи надавити на очне яблуко, і ви матимете вже світлове відчуття. У вас, як кажуть, іскри з очей посиплються. Отже, орган зору відповідає світловим відчуттям не тільки на світлове, але й на механічне, термічне, електричне подразнення.
Я сконструював дуже маленький апаратик — електроноскоп, щось на зразок панцирного гальваноскопа дуже високої чутливості. Проводи електроноскопа — тонесенькі срібні дротики — приєднуються до зорового нерва чи зорового центра головного мозку. І на струм, що з’явиться в моєму апараті-електроноскопі, зоровий нерв або центр повинен реагувати світловим відчуттям. Усе це просто.
Трудність полягає в тому, щоб мертвий механізм електроноскопа включити в систему живого зорового органу і щоб ви могли світлові відчуття проекціювати в просторі. Цілком імовірно, що ваш зоровий нерв не весь пошкоджений. Нелегко буде знайти найкращу точку контакту. А втім, до операції ми вдамося лише в крайньому разі. Адже електричний струм може дійти до зорового нерва і по суміжних нервах, м’язах, судинах. Ось основне. Подробиці я вам поясню, якщо ви вирішите…
— Я вже вирішив, — відповів Доббель, махнувши рукою. — В житті мені нічого втрачати. Експериментуйте як хочете. Можете навіть продовбати мені череп, якщо буде потрібно.
— Ну, що ж, прекрасно. У вас тепер принаймні є мета життя. Бачити те, чого ще не бачила жодна людина в світі! Це не кожному випадає на долю.
— А вже на вашу долю в зв’язку з цим, напевно-таки, дещо перепаде! — в’їдливо сказав Доббель.
— Вигідна реклама, не більше, а вона допоможе мені відбити у Віроваля всіх його пацієнтів, — з самовдоволеним сміхом відповів Крусс.
— Темрява. Чорна, як сажа, і глибока, як прірва. А втім, я брешу: повна темрява не має просторового виміру. Я не уявляю, чи простягаються переді мною тисячі кубічних кілометрів, чи сантиметри темряви, чи я перебуваю в порожнечі, а чи з усіх боків мене оточують предмети. Вони для мене не існують, поки я не доторкнусь до них або не розіб’ю об них собі лоба…
Доббель замовк.
Він лежав на ліжку у великій білій кімнаті. Голова його й очі були забинтовані. Крусс сидів у кріслі біля ліжка й курив сигару.
— Скажіть, лікарю, чому ви так важко дихаєте? — спитав Доббель.
— Не знаю. Напевно, серце. Від хвилювання… Так, я хвилююсь, пане Доббель. Хвилююсь, мабуть, більше за вас… Чому так довго нічого…
— Послухайте! — раптом вигукнув Доббель і трохи підвівся на ліжку.
— Лежіть, лежіть! — поспішив Крусс покласти голову Доббеля на подушку…
— Слухайте! Мені здається… я бачу…
— Нарешті! — свистячим шепотом вимовив Круос. — Що ж ви бачите?
— Я бачу… — схвильовано відповів Доббель, — мені Здається… якщо це тільки не зорова галюцинація… Бувають зорові галюцинації у сліпих?
— Та ну ж, ну, що ви бачите? — скрикнув Крусс, соваючись у кріслі.
Але Доббель замовк, його обличчя було бліде і таке зосереджене, наче він до чогось прислухався. Крусс підвівся, обережно ступаючи, дійшов до дверей і натиснув кнопку електричного дзвоника. Коли з’явилася санітарка в білому халаті, Крусс наказав тихо, немов боячись порушити мрії Доббеля:
— Швидше… нітрогліцерин… у мене сердечний приступ.