«Якщо я зараз не вип’ю ковток води, то загину», — подумав він і спробував підвестися.
Хитаючись і спираючись на руки, Морель сів на землю. Потім рачки поповз до струмка. Цей шлях — кілька десятків метрів — здавався йому безмежно довгим. Але все ж він доповз, лежачи на животі, дотягнувся почорнілими губами до води й почав пити. Здавалось, він хотів випити весь струмок. Вода освіжила його. Відпочивши біля струмка, Морель відчув себе настільки добре, що зміг стати на ноги. Але в ту ж мить він мало не звалився знову. На галявину вибіг величезний звір з густою короткою жовтувато-червоною шерстю. На спині шерсть була темніша, на животі — чорнувато-біла.
«Пума!» — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили, щоб не впасти і цим самим не привернути до себе увагу звіра. Пума не могла не помітити Мореля, і все ж вона не звертала на нього ніякої уваги, ніби насолоджуючись тортурами людини, приреченої на смерть. Цей величезний кіт, довжина тіла якого становила разом з хвостом майже два метри, поводився так, наче хатнє кошеня: безшумно стрибав по галявині, ганяючись за великими метеликами. І треба сказати, що він робив це набагато краще, ніж Морель. Незважаючи на весь жах свого становища, Морель мимоволі замилувався граціозними стрибками золотистого звіра. Злякані метелики піднялись вище, і пума, нарешті, звернула увагу на Мореля. Час його настав. М’якою хвилястою ходою пума наближалась до людини…
«Тільки б не показати, що я боюсь її!» — подумав Морель і ступив кілька кроків назустріч звірові. Пума махнула хвостом, зробила невеликий стрибок і зупинилась перед Морелем. Погляди їх зустрілися. Тварин; примружила очі, зібравши під ними білі цяточки. Вона ніби сміялася…
«Та вже їж скоріше!» — подумав Морель, не маючі сили знести ці тортури. Але пума продовжувала свою дивну гру. Вона підійшла до Мореля впритул і штовхнула його пухнастою головою, немов лащилась. Цього м’якого поштовху було досить, щоб збити Мореля з ніг.
«Кінець!» — подумав учений.
Але це був тільки початок. Пума впала на землю поряд з Морелем, перевернулась на спину й почала штовхати його в бік головою, ніби запрошуючи гратися. При цьому вона муркотіла, мов кіт.
«Це якась божевільна пума! — думав Морель. — Вона, мабуть, сказилася від спеки, тому так дивно поводиться лащиться, замість того щоб зжерти мене».
Морель не був схильний підтримувати гру. Наслідуючи тварин, Морель прикинувся мертвим. Пумі це не сподобалось. Щоб розтермосити свою іграшку, вона лягла на груди Морелю, легенько притиснувши його плече однією лапою, другу підняла над його обличчям і відкрила пащу, показуючи страшні ікла.
«Ось коли кінець!» — подумав Морель. Але й цього разу він помилився. Незадоволено пирхнувши, пума скочила й побігла в зарості чагарників.
Це було неймовірної Морель підвівся без жодної подряпини.
Заспокоївшись від потрясіння, він пішов шукати горіхів, бо страшенно зголоднів.
Увечері Морель знову відчув, що наближається приступ малярії. Але перш ніж він втратив свідомість, «божевільна» пума ще раз відвідала його. Вона, мов тінь, вислизнула з чагарників, оповитих сутінками, підійшла до лежачого Мореля і обнюхала його обличчя. Морель не ворушився. Пума лягла коло нього і широко позіхнула, готуючись на «нічліг разом з людиною.
Стемніло. Затихли крики мавп, що клопітливо розташувались на ніч у верховіттях, змовкли пташині голоси. Не чути було навіть жаб’ячих тужливих пісень. Ліс засинав. Ані звуку. Тільки тоненьке дзижчання комарів, не порушуючи тиші. ночі, пронизувало повітря…
«Гаучоси називають пуму другом людини. Вони запевняють, що пума ніколи не нападає на людину і не зачіпає ні сплячого, ні дитини. Невже це правда?» — думав Морель, скоса поглядаючи на свого кошлатого сусіда. Пума лежала нерухомо. Тільки вуха звіра ледве помітно ворушились, наче він прислухався до віддалених звуків.
Як не напружував Морель слух, він нічого не міг вловити, крім дзижчання комарів. Пропасниця все дужче трусила Мореля. Він намагався не дрижати, але час від часу його тіло судорожно напружувалось, і Мореля підкидало вгору, мов на пружині. Однак, мабуть, не це турбувало звіра. Пума простягла лапи, випустила кігті н зібралась у клубок, немов готуючись до стрибка на невидимого ворога. Минула ще хвилина напруженого чекання, і Морель помітив у густих заростях біля струмка дві цятки, що світилися зеленуватим вогнем. Це могли бути тільки очі хижого звіра. Думки Мореля плутались. Йому здавалося, що зелені крапки розширюються, на них виростають кудлаті лапи. Двоє зелених дивовижних павуків наближались до нього… Морель застогнав і втратив свідомість… Крізь марення йому вчувалися крики, рев, стогін, мов тисячі злих духів зірвалися з ланцюга і танцювали навколо; ревів ураган, завивав вітер, І гарчали звірі, і хтось реготав громовими розкотами. Та і ось знову чорна безодня тиші. Небуття…