Тоді Морель вирішив використати для плоту бурелом і стовбури потрібної довжини, що валялись у руслах висохлих річок. Їх доводилось тягти звідусіль, часто и здалека. Морель знемагав від непосильної праці. Щоб знайти деревину потрібної довжини, він інколи заходив так далеко, що цілий день ішов назад, до свого житла. В цьому лісі, одноманітному, незважаючи на безліч порід дерев, дуже легко заблудитися. І Морель, вирушаючи шукати стовбури, робив кремінною сокирою позначки на деревах.
Нарешті матеріал для плоту був зібраний. Морель поспішав. Проливні дощі йшли щодня, і висохлі річища наповнювались водою. На щастя, вода прибувала не так швидко, як чекав Морель: сухий ґрунт вбирав у себе величезну кількість вологи, перш ніж насичувався і пропускав воду далі.
Морель зв’язав пліт, зробив невеликий захисток від дощу для себе й запасів їжі, позаду прикріпив кермо з жердини з вилкоподібним кінцем, переплетеним рослинами, і став чекати, щодня поглядаючи на рівень води. Нарешті вода піднялась до плоту, що лежав на березі. В той день дощу не було.
«Цю ніч я ще можу провести на дереві. — подумав Морель. — Але це буде моя остання ніч. Через кілька днів з деревного мешканця я перетворюсь на людину двадцятого століття».
І він видерся на своє дерево.
VI. Невдале відплиття
Ніч була тиха, але надзвичайно задушлива. Зрідка безшумно спалахували блискавки далекої грози. «А дощ все-таки буде. Жодного комара, жодного москіта — поховались», — думав Морель, засинаючи.
На світанку його розбудив страшенний удар грому. Гроза знялася раптово; кругом гриміло, наче хтось відчинив двері велетенської кузні. Ліс палав голубим миготливим полум’ям. Гуркіт грому, мов канонада гармат, що стріляли біля самого вуха, злився в нестерпний гул. Зловісне зеленувато-біле світло зайнялося на небі. Вітер дужчав, але дощу не було. Та раптом небо викинуло на землю цілий океан води. Це був не дощ, навіть не злива. Водяна стихія звалилася суцільною масою.
— Пора! — вигукнув Морель, але не почув свого голосу.
Нашвидку зібравши пожитки, Морель спустився по дереву, чіпляючись за сучки. Незважаючи на те, що його захищали навіс і густе листя, Морель за хвилину був мокрий, як хлющ. Водопад, що падав з неба, оглушив його, сліпив очі, давив на череп. Але Морель біг не зупиняючись. Ось він біля плоту. Безперервно спалахувала блискавка, і при її світлі Морель побачив, що вода залила половину плоту. Морель збіг на пліт і заліз у шатро. На його подив, тут було майже сухо. Недаремно він потрудився, вистилаючи дах великим і товстим листям!
«Під час мандрівки у мене принаймні буде прісна вода», — подумав він, почуваючи нервове піднесення. Однак радість його швидко минула, бо Морель відчув, що вода з’явилась на поверхні плоту. Він підвівся, але вода скоро досягла кісточок ніг і прибувала безперервно. Пліт рішуче не спливав. Може, він зачепився за щось? Повинен же піднятися хоча б один його край! Для міркувань однак не було часу. Вода вже доходила до пояса й загрожувала змити з плоту безталанного мандрівника разом з шатром і пожитками.
Морелю нічого не лишалось, як рятуватися втечею на берег. Але й це було нелегким завданням. Навколо вирував потік, несучи в своєму шаленому бігу вивернуті з корінням дерева. На щастя, Морель був непоганим плавцем. Лишивши напризволяще запаси продовольства, він вирішив рятуватися тільки з науковими інструментами, що були в мішку за спиною. Морель кинувся в потік. Його закрутило, як тріску, й понесло. З півгодини вченому довелося боротися з течією, поки, нарешті, на крутому повороті його не прибило до берега.
Морель вибрався з води, весь вкритий зеленою тванню й тонким довгим листям.
«Годинник безнадійно пошкоджений, — подумав він. — Доведеться жити за сонцем. Але це не біда. Головне — пліт. Чому він не поплив?»
Буря промчала так швидко, як це буває тільки в тропіках. Вітер зірвав сизу завісу з неба, відкривши другу, голубу запону. Визирнуло сонце, і ліс раптово ожив. Вилізли мавпи, струсили, мов собаки, мокру шерсть і почали сушитися на сонці, гучно базікаючи і, мабуть, ділячись по-своєму враженнями про бурю, що пронеслася.