Любий, я прочекала тебе цілісінький день, я дзвонила до Москви, але телефоністки весь час говорили, що зв’язок через хуртовину обірваний. Я двічі виходила зустрічати поїзд з Москви. А другого дня увечері мені зателефонувала пасербиця Венчеслава Івановича і запитала, чи дотримала я слова тримати у секреті мій сьогоднішній візит до них. Я підтвердила, що так. Тоді вона призначила мені зустріч на кінцевій зупинці трамваю на Васильєвському острові, пообіцявши під’їхати туди на авто. Я навіть не подумала, любий, про те, навіщо мені їхати на трамваї у таку далечінь, якщо вони можуть забрати мене з дому автомобілем. І я поїхала.
Вероніка чекала на місці нашої зустрічі, але без авто. Сказала, що він стоїть на сусідній вулиці, і вибачилася, що не змогла приїхати за мною додому, бо, мовляв, ще не дуже добре водить автомобіль. І я знову повірила.
Автомобіль вона вела чудово. Ми зробили велике коло і під’їхали до їхнього замку з боку болота, там, де чорний хід. На нас вже чекала дружина Венчеслава Крістіна. Я вийшла з машини, а Вероніка поїхала далі. Крістіна дуже тепло мене привітала, ми зайшли на подвір’я і рушили, але не до замку, а до одноповерхового будинку. Крістіна відчинила двері і взяла до рук свічник, який лежав біля входу. Вона пояснила мені, що з цієї будови є підземний хід до замку. Гості не знають про те, що я приїхала, а оскільки свято на мою честь, то я повинна переодягтися у білий урочистий одяг і лише після цього з’явитися у вітальні.
Ми спускалися до підземелля, проминули сходовий майданчик, величезну арку з чудовим вітражем, напевне, польської роботи. Я ще здивовано подумала: навіщо у підземеллі вітраж? І ще згадала, як стояли ми з тобою в варшавському костьолі Святого Хреста, притиснувшись одне до одного, ніби два маленьких горобчики, і розглядали божественно прекрасні польські вітражі.
Ми зійшли униз і потрапили до величезної зали, обкладеної кам’яними плитами, напевне, з базальту. Вона нагадувала залу короля Артура та його лицарів „круглого столу“. Крістіна запалила смолоскипи на всіх стінах, показала мені й справді дуже красиву білу сукню і попросила переодягтися. Я почала роздягатися, та раптом до зали увійшов Венчеслав. Я скрикнула і хотіла руками прикрити свою голизну, але він накинувся на мене. Його дружина байдуже дивилася на це. З якоюсь надлюдською, майже диявольською силою він зірвав з мене увесь одяг і зґвалтував. А потім гострими, як лезо, зубами перегриз мої артерії і почав пити кров…»
Від несподіванки і напруження Сергій Олексійович випустив з рук квадрат і підвівся. Квадрат завмер на літері «в». Трохи постоявши, квадрат почав рухатися сам.
«Венчеслав — опир! Я — не єдина його жертва. Я закликаю тебе до помсти. Якщо ти мене кохаєш, знищи його! Ти мусиш врятувати від нього усіх!»
Квадрат зупинився. Сергій Олексійович раптом відчув страшну втому і підійшов до вікна. Сходило криваво-червоне зимове сонце. Він повернувся і побачив, що свічка вже давно розтанула.
— Але ж я не міг читати у темряві, — промовив він сам до себе. — Це мені, мабуть, наснилося. Піду спати, бо так можна збожеволіти…
Розділ другий
Мадлена Роземблюм, яка всім своїм клієнтам була відома як Наташа Кандалова, мріяла вирватися з пазурів першого сутенера Петербурга Хорена Туманова. Темно-карі очі, біла шкіра і лискучі чорні коси а, головне, гарні стрункі і довгі ноги робили її королевою борделю. Наташі щедро платили і російські купці, і заїжджі дипломати, але кожного разу про це дізнавався Хорен і забирав усе собі. Кілька разів жінці пропонували вийти заміж, але Хорен Туманов і тут був напоготові. Він знав її справжнє ім’я і, коли якийсь черговий іноземний дипломат пропонував жінці шлюб, Хорен натякав цьому жениху, що Наташа є агенткою того самого закладу, з яким краще не мати справ, і жених зникав на віки вічні.
Але нині у неї з’явився шанс. У Хорена померла мати, і він поїхав на похорон. Тож кілька днів у розпорядженні Наташі було. І от зараз на вулиці біля неї зупинився автомобіль. Високий інтелігентний іноземець із золотими кучерями з-під соболячої шапки і у пенсне зупинив біля неї свій автомобіль і запропонував підвезти додому. Вона була за двадцять метрів від борделю, але сказати такому респектабельному чоловікові, що її дім ось він, поряд, вона не змогла чи просто не схотіла і назвала адресу будинку, який для неї знімав Хорен на той випадок, коли якийсь міністр, генерал чи депутат Державної думи захоче усамітнитися з Наташею.