Вони увійшли до кам’яної зали, і Венчеслав запалив усі смолоскипи, які були в отворах на стінах. Лише тепер Наташа відчула істинні масштаби цього зовні невеликого будинку.
— Ну як, подобається? — запитав Венчеслав.
Наташа з дитячим захватом обвела очима залу. Щось подібне вона бачила у снах, і ось воно збулося. Зараз її прив’яжуть, битимуть, знущатимуться з неї, а потім прийде любов, справжня, велика, така, що зробить її щасливою.
— А тепер ходімо у ту саму кімнату, про яку ти так мріяла, — сказав Венчеслав.
Наташа зняла взуття, розпустила волосся і ступила назустріч власній долі. У тій іншій кімнаті було темно і вогко. Вгорі тьмяно горів один-єдиний смолоскип, ледве освітлюючи усе довкола. Наташа побачила ланцюги, якими, напевне, колись приковували до цієї стіни полонених чи слуг, які завинили. Поряд лежали диби. Скільки разів вона бачила таку кімнату у своїх снах…
Зненацька Венчеслав зірвав з неї весь одяг, зв’язав мотузкою їй руки за спиною і вдарив по щоці. Вона відлетіла вбік, до стіни, а Венчеслав, підбігши, обв’язав їй ноги ланцюгами, а потім смикнув за інший ланцюг і вона зависла у повітрі вниз головою. Цієї миті до приміщення зайшла якась дівчина, взяла шкіряний плетений батіг і почала щосили бити Наташу. Била мовчки, але люто. Біль був нестерпний і не приносив жодного задоволення. Скоро Наташа знепритомніла.
Коли вона розплющила очі, то побачила, що вже лежить на холодній підлозі. Біля неї сидів Венчеслав і дивився в її обличчя таким потойбічним поглядом, що вона відразу зрозуміла все. Він провів язиком по її тремтячій, холодній шиї, і Наташа, знову знепритомнівши, вже не відчула ніякого болю…
Виходячи з кімнати, Орлов зустрівся з Борисом Буревим.
— Ви вже встали, Сергію Олексійовичу?
— Та ні, хочу зараз лягати.
— Боюся, вам це не вдасться.
— Господи, а що сталося? Чому ви не в ліжку? Котра година?
— Зараз початок на п’яту. Я йшов вас будити.
— Тобто?
— Та так, дрібниці, — криво посміхнувшись, промовив Буревий. — Мене викликали на дуель, і я хочу, щоб ви були моїм секундантом.
— І з ким же у вас дуель?
— У мене не одна, а дві дуелі, — вже засміявся Буревий. — Так що приймайте душ. У нас — хвилин десять-двадцять. За нами приїде автомобіль.
Орлов підставив обличчя під холодну воду і відчув, як до нього повертається здатність щось розуміти. Взагалі-то, в цій дуелі не було нічого дивного, адже російські поети мали першість у всій Європі не лише за кількістю універсально освічених людей, а ще й за кількістю викликів на дуель, і що найцікавіше — за кількістю дуелей, які не відбулися. Тож і зараз, випивши каву, Орлов був переконаний у тому, що дуелі можна буде уникнути. А Буревий чекав на нього вже у машині.
Автомобіль рушив. В ньому, крім Буревого і Орлова, був ще й другий секундант Буревого, грузинський князь Іван Абашидзе.
— Ну, то й що у вас там вчора сталося? — запитав Сергій Олексійович. — 3 ким стрілятися їдемо?
— Так от, якщо перша дуель у нас буде не з Олександром Ярославлєвим, то він має шанс дожити до свого наступного скандалу, тому що друга дуель у мене — з осавулом Мілітарьовим.
Мілітарьов був членом Спілки архангела Михаїла, сумно відомим у літературних колах ретроградом і, що набагато гірше, графоманом, але треба визнати, що його популярність як поета і літературного критика охоплювала не лише вузьке коло письменників-шовіністів, а й багатьох політичних та військових діячів, які мріяли зміцнити і розширити імперію.
— А що у вас з Ярославлєвим трапилося?
— Він привселюдно звинуватив мене у тому, що в моїй книжці знайшов риму, вкрадену мною з його ненадрукованих віршів.
— Ясно, а з Мілітарьовим?
— З цим козацьким осавулом річ серйозніша: нещодавно він разом зі своїми друзями опублікував статтю, а потім видав її брошурою «Табель про ранги у сучасній російській поезії».
— Неймовірно, — сказав Орлов. — Мені ця брошура не потрапляла до рук.
— У цьому немає нічого дивного. Статтю вони надрукували у своїй газеті «Метрополь», а брошуру видали лише вчора, і перший примірник Мілітарьов подарував мені з дарчим написом.
— І про що ця брошура?
— Наш козацький осавул з «істинно» російським прізвищем поділив усю сучасну російську літературу на кілька категорій по відношенню до «істинного» російського духу. По-перше, це — жиди. До цієї категорії потрапили всі російськомовні поети єврейського походження на чолі з юним Пастернаком з Москви і петербуржцем Мандельштамом; потім — «пожидовлені», тобто люди російського походження, але ті, що нав’язують російському народові чужі цінності. На чолі цього списку стоять Валерій Брюсов з Москви та В’ячеслав Іванов з Петербурга. Далі — реваншисти. Сюди потрапили представники народів, завойованих Російською імперією. Оскільки вони нездатні перемогти Росію військовим шляхом, то прагнуть підірвати її зсередини, увійшовши в її літературу.