Гості цей парк називали парком принцеси Вероніки. У ньому вже росло багато дерев. У теплиці знаходилися саджанці секвої, кедра, ялини, а у Венчеслава на стіні висів проект саду, розроблений спеціально для цього запрошеними англійцями.
Раптом Вероніка почула, як хтось тихо й обережно наближається. Вона різко повернулася і побачила молодого гусара. Це був Володя Морозов, який ходив навіть не до них, а до поета Святослава Александрійського, який роками жив у їхньому замку. У своїй останній книзі Святослав Кузьмич присвятив молодому гусарові дванадцять віршів, і Володя з цією книжкою не розлучався, як майже не розлучався і з самим Александрійським. Всі знали про їхнє кохання.
— Вероніко, це ви?! І ви тут, Крістіно Камількарівно? Боже, що ви тут робите такої пізньої години?
— Як я злякалася, Володю, — відповіла Вероніка з непідробним переляком на прекрасному обличчі, а потім кокетливо додала: — А ми ось планове дерево саджаємо…
Слово «планове» вона промовила іронічно, аби надати відтінок буденності тому, що вони з матір’ю роблять.
— А мені здалося, що хтось чужий ходить довкола, — сказав Морозов.
Вероніка, зауваживши на обличчі юнака якусь тривогу, злякалася: а може, він бачив, як ми тягли тіло? То, може, краще його вбити?
Юнак знову уважно подивився на хвіртку і сказав:
— Я бачив з вікна Святослава Кузьмича, як хтось вийшов з лісу і підійшов до стіни. Я згадав, що тут хвіртка, і поспішив сюди. Щось недобре серце відчуває.
Вероніка згадала силует чоловіка, який вона також помітила у лісі.
— Я візьму смолоскип, підемо подивимося.
— Ні, я сам піду. Я не хочу, щоб вам щось загрожувало, — і Морозов рушив до хвіртки.
— Заждіть, — гукнула Вероніка, підбігаючи до нього. — Ви не відчиняли хвіртку?
— Та ні! Хіба вона була зачинена?
— Була, — відповіла Вероніка. — Я її сама зачинила. Ще вдень.
Хвіртку вона і справді зачинила на ключ, але вже пізно увечері, коли відганяла автомобіль у гараж. Хто ж міг відчинити її? А може, хтось стежить за Венчеславом? — страх підкотив їй під груди. Вона пошукала у кишені кожушка ключі і знову зачинила хвіртку.
Крістіна Камількарівна тремтіла. По її щоках текли сльози.
— Маман, що з вами?
— Я втомилася, я більше не можу. Я боюся, Вероніко…
Вероніка обійняла матір за плече, з іншого боку її підтримував Морозов. Вони рушили до замку. Вероніка, яка ніколи не любила своєї матері, відчувала, що та вже на межі нервового зриву, а отже, з нею треба щось вирішувати.
Вони зайшли у замок, де, як завжди вночі, вирувало інтелектуальне життя. Коли Крістіна Камількарівна пішла до своєї кімнати, Вероніка звернулася до Морозова:
— Володю, я хочу вийти і оглянути усе довкола замку. Ви не хочете зі мною за компанію? Я зараз переодягнуся і вийду…
За кілька хвилин вона повернулася. На ній були шкіряні брюки автомобіліста, такі ж чобітки, шкіряна куртка, великі шкіряні рукавиці і кепка. Вона була трохи схожа на хлопчика і у очах Морозова з’явилося захоплення…
Вони вивели машину, і корнет сів за кермо. Об’їхали замок і зупинилися там, де вона бачила людський силует.
— Цей чоловік тут стояв, — сказав Морозов, підходячи до одного з дерев. Потім він взяв пальцями зі снігу попіл, розтер його і понюхав: — Це — дешевий тютюн для люльки. Отже, палили люльку.
На дорозі і біля хвіртки слідів незнайомця знайти не пощастило. Але там був жіночий слід.
— А це я ходила, коли зачиняла хвіртку, — пояснила Вероніка. Вона уважно оглянула двір крізь хвіртку і нарешті полегшено зітхнула. Звідси неможливо було роздивитися те, що відбувалося за кам’яним одноповерховим будинком на задньому дворі.
Наступного дня Вероніка поїхала до міста у справах. Виїжджаючи, уважно обдивилася ліс праворуч дороги. Одного вона вже могла не боятися. Понюхавши тютюн, Володя Морозов промовив: «Тютюн дешевий!» Отже, це — не карний розшук! Працівники карного розшуку не палитимуть люльку. Вони палять дорогі сигари… Отже, це — злодій! Ха-ха, саме злодіїв вони з Венчеславом бояться найменше. Більше того, Венчеслав лише й чекає, коли один з них потрапить до його рук. При згадці про Венчеслава у Вероніки занило серце.
… Вперше вона його побачила ще зовсім маленькою дівчинкою. Венчеслав був другом материного брата. Коли він приходив до них додому, тобто приїздив разом з дядьком на студентські канікули, то завжди приносив їй подарунки — цукерки, іграшки. Грався з нею, розмовляв. Вона відчувала його особливу любов до себе, на відміну від її завжди серйозних і суворих бабусі й дідуся. Батькові з матір’ю, здавалося, вона взагалі була байдужа. У їхньому домі часто було багато гостей, і про неї батьки згадували лише тоді, коли вона щось псувала або робила не так, як їм того хотілося.