А Венчеслав, щойно вони познайомилися, запитав у неї весело:
— А ти вмієш уже читати?
Читати вона не вміла, лише вчилася. І Венчеслав почав надсилати їй листи з малюнками, які розповідали Вероніці про його веселі й сумні пригоди у Берліні. Вероніка дуже раділа тим листам і у відповідь надсилала свої малюнки, оскільки писати ще не вміла, а мама вже надсилала її малюнки Венчеславові.
А потім він одружився на її матері. Вероніці було вже тринадцять років. Всі ці роки вона листувалася з Венчеславом і берегла його листи як щось найдорожче у своєму житті. І раптом — це весілля. Вона зненавиділа матір відтоді і вже назавжди, як, до речі, зненавиділа й батька, який підняв руку на Венчеслава. А коли вона дізналася, що єдиний порятунок Венчеслава — у споживанні людської крові, то з радістю погодилася йому допомагати. Щодня вона виїздила із замку, аби знайти нову жертву, і у доборі цих жертв була дуже уважною. Жертва мала бути здоровою, аби не заразити Венчеслава ні сухотами, ні холерою, ні сифілісом, ні ще бозна-якими хворобами. Тому найчастіше Вероніка їздила по місту і шукала жертву серед молодих курсисток, які вели здоровий спосіб життя і не шукали любовних пригод на вулиці. Інколи Вероніка їздила на вокзал і звідти привозила до замку також здорових продавщиць квітів, пообіцявши їм хорошу роботу. Інколи їй щастило привозити до замку молодих чоловіків, яким вона дозволила до себе позалицятися. Рідше — циганок, а ще підбирала на вулицях п’яненьких чоловіків, видаючи себе за повію. Одного разу біля замку вона навіть підстерегла немолодого і, напевно, доброго лікаря, який повертався додому від породіллі. По дорозі він все розповідав їй про пологи, був дуже задоволений і кілька разів повторив:
— Коли будеш народжувати, клич мене. У мене дуже легка рука…
Сьогодні їй треба було знайти нову жертву для Венчеслава, який пише нову книжку віршів і потребує багато енергії. І Вероніка вже знала, де вона шукатиме джерело цієї енергії. Вона їхала до костьолу, куди вони з Венчеславом ходили на католицьке Різдво. Саме там вона й видивилася ксьондза, а потім познайомилася з ним. Він тоді наполегливо запрошував її на сповідь:
— Невже ти думаєш, що у такої шляхетної дівчини, як ти, нема чого сказати ксьондзу на сповіді?
— Отче, звідки ви знаєте щось про мої гріхи і чесноти?
— Про твої чесноти можна говорити, лише зазирнувши у твої очі.
— Невже? — вона злякано опустила очі додолу.
— Дитино моя, у другому столітті був такий єпископ Амбросій, який звернувся до Бога і запитав: «Як я можу відрізнити людину Господа від людини диявола?» І відповів йому Господь Бог вустами янгола: «У всьому може людина диявола бути подібною до людини Бога. Як людина Господа може вилікувати хворого, так і людина диявола. Як людина Господа може воскресити мертвого, так і людина диявола. Як людина Господа може пройти крізь вогонь і піти по воді, так і людина диявола. Але є одна річ, одна дещиця, в якій людина диявола ніколи не дорівняється людині Господа. Це — любов! Поглянь людині у вічі, і якщо в неї в очах є любов, то знай, це — людина Господа, а якщо немає любові, то це — людина диявола».
І ксьондз знову уважно подивився в очі Вероніці, а зазирнувши, з жахом відсахнувся. Вероніка, глянувши на ксьондза, сподівалася, що в її очах є любов ну хоча б до Венчеслава, але зрозуміла, що це всеохопне почуття було чим завгодно, але не любов’ю.
«Не треба було пити, — подумав ксьондз. — Начебто й випив небагато, а таке приверзлося».
Під час розмови вони непомітно підійшли до входу в костьол і він, щоб розвіяти в собі якусь незрозумілу і явно безпричинну тривогу, сказав:
— Людина диявола не посміє увійти до костьолу.
— Так, звичайно, — підтвердила Вероніка і подумки продовжила: «Якщо, звичайно, церква не знаходиться під єрессю». Це були слова Венчеслава.
Вони увійшли до костьолу, і вона з посмішкою подивилася на Венчеслава, який сидів у середньому ряду поряд з набожною бабусею і, закривши очі, повторював слова молитви.
А молодий ксьондз тим часом так натхненно схиляв Вероніку до сповіді, наче до кохання. Судячи з усього, він знав таємниці усіх грішниць приходу і користувався цим.
А Вероніка вже дивилася на набридливого спокусника очима Венчеслава. І раптом вона сказала:
— А чи не могли б ми, отче, зустрітися у мене вдома. Я й справді маю що вам сказати. Чи закон забороняє сповідуватися за межами цих священних стін?