— Такої заборони немає, дитино моя. Коли ж ми це зробимо? Коли я зможу полегшити твою душу?
— Чи, навпаки, поглибити мій гріх? — і Вероніка тоді ж взяла номер телефону ксьондза і пообіцяла подзвонити. Останні слова Вероніки не насторожили, а, навпаки, надихнули ксьондза.
Сьогодні вона збиралася йому зателефонувати, але не хотіла робити це у замку. Їхню розмову міг почути хтось із гостей. Тож вона зателефонувала з міста. Ксьондз сказав, що він повинен увечері причастити італійського шарманщика і звільниться лише пізно ввечері. Вероніка запитала, в якій частині міста живе шарманщик, і, дізнавшись, сумно сказала:
— Мабуть, не судилося. Я вам зателефоную потім, коли знову залишуся сама.
Вероніка заїхала до видавництва з новим рукописом книги віршів Венчеслава. Там вона побачила кількох молодих поетів, які наввипередки почали висловлювати своє захоплення не лише новою книжкою Венчеслава, а й вродою Вероніки. Це було вперше, коли про неї і про вірші Венчеслава говорили як про одне ціле, і не лише зі слів Венчеслава, а й своєю жіночою інтуїцією вона відчувала, що кожен рядок у цій книзі надихнутий нею.
— О, Вероніко! — до кімнати увійшло двоє чоловіків. Уславлений В’ячеслав Іванов і власник видавництва. Молоді поети шанобливо підійшли до Іванова, а видавець забрав Вероніку до себе у кабінет.
— У мене сюрприз для Венчеслава. Бачила цей примірник книги? Він щойно з друкарні. Я хотів занести його увечері, але якщо ти вже зайшла, то сама доля вирішила, аби саме ти повідомила йому цю приємну звістку. Ось десять примірників книжки, інші я сам привезу. А ось гроші і папери, які Венчеслав Іванович мусить підписати. Вероніко, чи ти маєш куди це все покласти?
Вероніка похитала головою:
— Може, їх загорнути? Я нічого з собою не брала.
— О, я зараз, — і видавець дістав з шафи коробку від дамського капелюшка. Він був великий, і в ньому помістилося все — книжки, гроші й ділові папери.
Вероніка начебто й недовго пробула у видавництві, а час проминув. Вона передумала телефонувати ксьондзові і вирішила підстерегти його на вулиці. Коли б ще знати, де вулиця того шарманщика…
Коли вона нарешті знайшла потрібну вулицю, то злякалася. Вона була вузька, на колодах побіля дерев’яних будиночків сиділа молодь, яка Вероніку з машиною могла легко запам’ятати, і тому дівчина, не зупиняючись, спустилася на сусідню багатолюдну вулицю. Сидячи в авто, Вероніка уважно видивлялася свого ксьондза і несподівано побачила його просто біля вікна власної машини. Він, щоправда, дивився в інший бік на двох молодих жінок, які йшли йому назустріч, і коли вони проминули машину, він рушив за ними, але цієї миті Вероніка відчинила дверцята машини:
— Отче!
З обличчя ксьондза було видно, що вином він не лише причащав, а й причащався сам. Ксьондз зробив непевний крок до Вероніки:
— Ангеле мій, як ви тут опинилися?
— Напевне, цього хотів Бог, — при згадці про Бога у Вероніки щось кольнуло у серці.
Ксьондз заліз у машину, а Вероніка уважно огледілася довкола — свідків начебто не було.
— То куди — до тебе чи до мене?
— До мене, — і Вероніка увімкнула мотор, а ксьондз почав розповідати про те, як він причастив італійця, як сини італійця завели його до льоху з червоним вином, пригощали, а потім від винних випарів ожив вмираючий шарманщик, спустився до них у льох і пив не менше за своїх синів. Те вино було густе, як кров…
Ксьондз задрімав. Вероніка швидко їхала до замку. Снігопаду вже не було. Світив великий повний місяць. Біля хвіртки Вероніка зупинила автомобіль і вийшла. Лише тут вона згадала, що ключі від хвіртки забула вдома. Вести ксьондза через парадний хід було ризиковано, його б помітили і запам’ятали гості замку.
— Отче, — Вероніка відчинила дверцята машини, — почекайте мене тут. Я зараз ключі принесу.
Ксьондз, який ще не протверезів, слухняно вийшов і прихилився до хвіртки. Вероніка вскочила у машину і об’їхала стіну. І знову десь на повороті їй здалося, що промайнув чорний чоловічий силует.
А коли Вероніка з ключем повернулася до хвіртки, ксьондза там вже не було.
Орлов з Буревим повернулися додому, де на них вже чекав Кримський-Корсаров, а у вітальні нервово ходила з кутка в куток схвильована Інна Іванівна. Побачивши чоловіків, вона кинулася їм назустріч:
— Боже мій, куди це ви їздили ще поночі?
— Справи, Інночко, справи. Я потім тобі розповім, — Орлов обняв за плечі дружину. — А зараз ходімо снідати. Ми дуже голодні.