І справді вони їли дуже багато, а Інна Іванівна все підставляла і підставляла їм нові страви:
— Борисе Миколайовичу, ви майже нічого не їсте! Ну зовсім нічогісінько!
Буревий раптом засміявся дзвінким хлоп’ячим сміхом.
— Зараз я пригадав, як гостював у Олександра Рога. До речі, вперше. Виходить до нас вранці його дружина у рожево-зеленому халаті, і всі сідаємо за стіл.
— Кажуть, дружина у нього просто красуня.
Це був голос Інни Іванівни.
— Про це потім. Я був голодний, наче вовк. І їв, їв усе, що давали, але при цьому ще примудрявся говорити. І знаєте, що Рог записав у свій щоденник після мого від’їзду?
Усім стало цікаво, адже Олександр Рог був окрасою літературного Петербурга.
— «Я не розумію, що це за людина. Він не їсть. Не п’є. Чи не опир він?..» І це про мене? Який знищив усе, що було на столі.
— Ви б посоромилися, — раптом роздратовано сказала Інна Іванівна. — Я не чекала, що ви так спокійно можете видати таємницю, яку вам довірила жінка.
— Яка жінка?!
— Забава Базаргіна, дружина Рога.
— Інно Іванівно, я такого не казав.
— Казали!
— Інно, люба, він же цього не казав.
— Він це сказав.
— Коли я це сказав?! — у голосі Буревого вже був відчай.
— Ви розповіли про те, що записав Олександр Рог у своєму щоденнику після вашої зустрічі з ним. Єдина людина, яка має доступ до цього щоденника, його дружина. І взагалі… — Інна Іванівна підвелася. — І взагалі мені набридло слухати ваші чоловічі плітки, — вона пішла, ледь хитнувши головою на прощання.
За столом запала мовчанка. Всім було незручно. А Сергій Олексійович був просто стривожений. Це не було пов’язано з витівкою дружини, яка начебто викрила Буревого. Не було там чого викривати, про роман Буревого і Базаргіної знали і Москва, і Петербург. Хоча сам Буревий начебто тримав цей роман у секреті. Орлова у розповіді Буревого схвилювало слово «опир», хоча поїздка на дуель начебто й розвіяла його думки про цих-таки опирів.
— До речі, про опирів, — промовив він. — Я б хотів з вами поговорити, але, мабуть, увечері, коли ми відпочинемо. Максиміліане Олександровичу, можете вибрати будь-яку кімнату.
— Ні, ні, я у готелі, — швидко відповів Кримський-Корсаров, який, чекаючи Орлова і Буревого, вже встиг відчути на собі атаки Інни Іванівни.
— Наполягати не буду, але мені здається, що ви скоро переконаєтеся у тому, що в мене краще. Зараз я вас залишаю. Останнім часом щось з Інною коїться, боюся її одну залишати. — і Орлов пішов до кімнати дружини, а Кримський-Корсаров, прямуючи до виходу, у дверях зіштовхнувся з жінкою, обличчя якої було сповнене водночас і відчаю, і обурення.
— Де Сергій Олексійович? — запитала вона.
— Вдома. Зараз покоївка його покличе…
— О, Єлизавето Петрівно! — з кімнати вийшов усміхнений Орлов і чемно поцілував жінці руку.
— Сергію Олексійовичу, допоможіть! Лише ви можете мене врятувати. Таке нещастя, така ганьба!
— Ходімо до мого кабінету. Там усе розповісте…
Кримському-Корсарову стало цікаво, що ж привело цю даму до Орлова, і він залишився. А тим часом Сергій Олексійович намагався заспокоїти Єлизавету Петрівну, дружину генерала Шеншина, яка плакала і просила допомоги.
— Боже мій, якщо Володимир Юрійович дізнається про це!.. А цей поліцейський хам… Та як він смів!..
Хвилин за десять вона все ж змогла більш-менш зрозуміло розповісти про причину свого візиту. Її дочку звинувачують у вбивстві і забрали до поліції. Чоловік зараз у Англії в складі делегації генералітету, а тут таке нещастя. Дочку взяли під варту. Це бачило все місто. Це дійде до вух міністра, головнокомандуючого, його імператорської величності. А що буде з дочкою? Ці поліцейські такі грубі, вони можуть її дівчинку побити, познущатися з неї, навіть зґвалтувати, а єдина людина, яка може допомогти, — це Сергій Олексійович…
— У чому ж підозрюють вашу дочку, Єлизавето Петрівно? У чиєму вбивстві?
— Вбили викладачку моєї дочки, професора математики Іванову… Господи, та ще ж невідомо: чи її вбили, чи вона самогубця. Але головне — моя дівчинка, її треба визволити, вона не витримає цієї ганьби…
Заспокоюючи жінку, Орлов зателефонував до поліцейського управління і з’ясував, хто веде справу дочки генерала Шеншина, потім попросив Єлизавету Петрівну їхати додому і чекати на нього. Повернувшись до вітальні, Орлов побачив Буревого і Кримського-Корсарова, які дивилися на нього з неприхованою цікавістю.
— Панове, мені так хотілося з вами поспілкуватися увечері, але, мабуть, це доведеться відкласти. Приходила дружина генерала Шеншина, мого друга. Судячи з усього, помилково заарештували їхню дочку, а матір перелякалася. Я поїду в управління. Якщо запізнюся, Інна Іванівна не дасть вам нудьгувати. А зараз я маю іти…