— Юрію Олександровичу, — думки професора перебила асистентка. — Я все приготувала. Можна я залишуся?
— Ні, Надійко, — професор торкнувся теплими, ледь вологими пальцями до щоки ще досить привабливої, хоча й немолодої асистентки і посміхнувся. — Це із серії моїх секретних експериментів.
Лозинський провів очима жінку і знову замислився. Сьогодні у нього був особливий день. До шпиталю привезли дуже вродливу дівчину, знайдену десь на вулиці, яка отруїлася великою дозою снодійного. Краса дівчини настільки вразила професора, що він цілий день не міг заспокоїтися. Увечері Юрій Олександрович наказав асистентці помити покійницю і підготувати її до одного з тих експериментів, які професор проводив завжди вночі й завжди один.
Професор зайшов до лабораторії і увімкнув зовнішній лампіон з написом «Тихо, йде експеримент!» Тіло молодої жінки вже лежало на прозекторському столі. Професор підійшов до нього, зняв білосніжне простирадло і замилувався прекрасними жіночими формами, потім торкнувся рукою пишного жіночого волосся, поправив жмут блискучого короткого чубчика на високому білому чолі, далі його рука ковзнула на жіночі груди, нижче… Потім Лозинський роздягнувся і заліз на прозекторський стіл до покійниці…
Вперше він це відчув, коли був маленьким. Будинок його батьків знаходився у німецькій слободі. Поряд з ними жила родина німців, у яких підростала дочка, ровесниця малого Юрка. Взимку вона померла від інфлюенци й він разом з батьками прийшов до неї на похорони.
Дівчинка лежала посеред німецької кірхи бліда, прозора і така красива, наче янгол. Малий Юрко дивився на неї і не міг відвести очей. Мертва, вона виглядала набагато вродливішою, аніж за життя. Німці, прощаючись з дівчинкою, цілували її в губи, а не в чоло, як це було заведено у слов’ян. Юрко також поцілував дівчинку в губи і несподівано відчув якесь дивне, млоїсте почуття, схоже на ейфорію. Йому запаморочилося в голові, і він несподівано тихо і благосно заплакав. Потім, вже набагато пізніше, студентом, він зрозумів природу свого стану на тих похоронах.
… Лозинський лежав поряд з чарівною дівчиною і не міг нею намилуватися. Прекрасне обличчя, витончені форми, біла оксамитова шкіра, яка ніби випромінювала сяйво. Він вдивлявся в обличчя дівчини, пестив її тіло пожадливими руками і намагався запам’ятати цю вроду на все життя, адже завтра красуні вже не буде у моргу.
І раптом Лозинський відчув, що незнайомка відповідає на його пестощі. Її тіло почало рухатися йому назустріч, руки обхопили його шию, і вона застогнала. У професора похолола спина. Груди ніби наповнилися порожнечею, а очі широко розкрилися від жаху. Жінка повільно підняла голову і уважно подивилася в закам’яніле обличчя Лозинського. А потім її бездоганно білі зуби наблизилися до горла професора і єдиним доторком перерізали сонну артерію. Бризнула кров, але жінка вже підставила під неї свій жадібний червоний рот…
Потім вона скинула з себе знекровлене тіло Лозинського і злізла з прозекторського стола. Оглянувши своє закривавлене тіло, підійшла до умивальника, глянула у маленьке дзеркало і вжахнулася:
— Справжня опириця! Таки стала нею, і нікуди вже від цього не подітися. Ну що ж… — не закінчивши фрази, вона почала обмиватися. Потім обдивилася кімнату, підійшла до шафи і відчинила її. Там висів одяг Лозинського. Вона накинула на голе тіло його хутряну шубу, одягла шапку, взула чоботи і через морг вийшла з прозекторської.
— Іннусенько, я приїду о сьомій, — телефонував дружині з видавництва Сергій Олексійович Орлов. Так він робив лише тоді, коли до міста приїздила якась знаменитість. Чому? А тому, що боявся застати цю знаменитість в обіймах своєї дружини, відомої письменниці-декадентки Інни Іванівни Каменєвської, популярність якої була здобута не стільки завдяки власним книжкам, виданим, до речі, у видавництві її ж чоловіка, скільки завдяки її поведінці. Так уже склалося, що російський письменник-початківець міг увійти до інтелектуальної еліти Росії лише за умови, якщо він був обпаленим вогнем її пристрасті. Інакше кажучи, якщо побував у її ліжку.
Сергій Олексійович не був особисто знайомий з поетом Максиміліаном Кримським-Корсаровим, який жив у Парижі, але вони листувалися. Цього разу до Москви Кримського-Корсарова привело бажання познайомитися не лише з Орловим, а й з Борисом Буревим, знаним поетом, який цього вечора читав лекцію у Товаристві вільної естетики.
Побоювання Сергія Олексійовича виявилися марними — замість Кримського-Корсарова вдома він застав Бориса Буревого і поета, якого всі порівнювали з Пушкіним, Костянтина Макшельмонта. Вони розмовляли про літературу, а Інна Іванівна у червоно-чорній сукні сиділа в кутку дивана, намагаючись заховати від власного чоловіка пудреницю, наповнену кокаїном.