— Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?
Відповіді не було.
Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.
— То куди ж ми їдемо? — запитав він.
Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від’їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.
— Я, мабуть, сюди вже не повернуся, — сказала вона тоді. — А будинок цей я залишаю тобі у спадок як посаг. Тож і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.
До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:
— Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка!
Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали, і візник знову спробував завести розмову:
— Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка — маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося. Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…
Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: «Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги, і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…»
Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. «Відьма! — зрозумів він раптом. — Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу — додому! Нап’юся і спати ляжу…»
А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким чоловіком, який повертався додому з Німеччини. Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.
Сподобався він і тітці.
— Ти, Єлизавето, гарна партія для нього — генеральська дочка, — казала вона вже у поїзді.
— Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…
— Дурненька, от якби я була на твоєму місці…— тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.
Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше — Венчеслав був одружений, а отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд з’їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою, запросив її на танець. Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета, ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував, і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам’ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом, почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…
Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.
Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті зважилася. У Петербурзі зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.
Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота, і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло. Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут, — мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому, у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…