«У тебе тут щось є? Припаси? Інструменти?» запитую я.
Його погляд відривається від мене, його увага зосереджена на порожньому кутку. «Вона б цього не зробила», — каже він нікому, уривчасто дихаючи. «Просто тому, що ти це зробив!»
«Кейн», намагаюся я ще раз.
«Це було інакше!» — міркує він.
Кинувши останній погляд на тих, кого він там бачить, Кейн встає й переміщається через кімнату. Він копається під купою одягу, а потім лізе під два складені матраци, витягаючи темний предмет. Якась тверда річ, предмет.
Він секунду вагається, перш ніж принести його мені. Лише коли він показує мені коробку, я її впізнаю. Це один із наших наборів інструментів від ЛІНИ, її позначення та ім’я Верукс, надруковані яскраво-червоними літерами.
Я беру його, і наперед знаю, що знайду. Колекція дрібних інструментів — викруток, гайкових ключів, канцелярських ножів, пластикових стяжок, навіть пилки з мікролезами — усе це акуратно впорядковане за розміром і кольором.
Звичайно, одна з кишень порожня. Найбільшої викрутки — з синьою ручкою — нема. Тому що вона в голові Нісуса, зовні. Ввігнана в його вухо, коли він намагався покінчити з своїми стражданнями або принаймні з тими голосами, які шепотіли йому.
Я здригаюся, але встигаю кивнути Кейну. “Дякую тобі.” Тепер я знаю, з ким Кейн, мабуть, розмовляв хвилину тому: галюцинацією Нісуса, яка попереджала його про те, що я можу щось планувати.
Це неважливо. До біса, я спробую використати ці інструменти, щоб втекти, але цього разу ми пройдемо через довбані двері.
29
Друга за величиною викрутка нічого не може зробити проти затверділої субстанції, яку Діас вилила у дверний механізм. Я навіть не можу отримати окремого шматочка, щоб відколоти. Все, що він робить, це притупляє край інструмента.
Мікролезо роз’єднується на дві частини, не роблячи вм’ятини на будь-якому місці. Що б я зараз не віддала за плазмовий дриль.
«Ти надто сильно натискаєш», — наполягає Рід, наглядаючи через моє плече. «Це QuikLok. Ми робимо це для поселень у колоніях, щоб вони охороняли кімнати чи злочинців. Не можна сильн тиснути. Я контролював перевірку його якості».
Я стискаю зуби і встаю. Ляскаю уламками леза в його руку, я вказую на двері. “Спробуй сам.”
На мій подив, він незграбно кидається вперед, все ще в костюмі та шоломі, щоб стати навколішки перед дверима. Він прикладає найбільший шматок леза, що залишився, до речовини, делікатно зішкрібаючи край, мікроскопічні стружки згортаються вздовж леза.
Я закочую очі, міцно стискаючи кулаки з боків. Ми помремо від старості раніше, ніж це виведе нас звідси.
Але, звичайно, ні. Тому що ми розірвемося на шматочки задовго до цього.
Прокляття. Я відчуваю, як кожна дорогоцінна секунда вислизає від нас. Будь-якої миті ми почуємо й відчуємо гуркіт далекого вибуху — наше єдине попередження за кілька секунд до того, як він прорве нас. Липкий панічний піт змушує мою футболку прилипати до кожного дюйма моєї шкіри, і це ще гірше внизу, де мій костюм все ще чіпляється за мою талію та ноги.
Не допомагає, що їдке хихикання Бекки лунає по всій кімнаті, на межі мого слуху. Ледве помітне і досить тихе, щоб його можна було помилково прийняти за навколишній шум — легке тріпотіння в системі фільтрації повітря або легкий вереск у двигунах, що працюють на холостому ході.
І я краєм ока продовжую ловити проблиски моєї мами. Спалах її білого халата, розвівання її темного волосся, широко розкритий рот у тихому крику попередження.
Якщо вона з’являється лише тоді, коли у мене справжня біда, то здається цілком правильним, що вона зараз тут, з огляду на нашу поточну ситуацію.
Я розумію, що Лурдес і Веллер не з’являлися, відколи я повернулася на борт. Що означає, що? Я поняття не маю.
Поруч зі мною Кейн врізається в моє плече, лякаючи мене. Він простягає руку, і на мить мені здається, що він просить моєї руки. Тоді я розумію, що він хоче викрутку, яку я все ще стискаю в одному кулаці.
Я на мить вагаюся, пригадуючи, як він вагався, коли я попросила набір інструментів.
«Я не буду. Обіцяю, — каже він різким голосом, повторюючи мені мої слова.
Я сподіваюся, що це більше, ніж міміка, як дитина, яка повторює «будь ласка» і «дякую», не розуміючи їх значення.
Він схиляє голову до дверей, і я стежу за його поглядом у бік… петель. Ох! Прокляття! Вони по цей бік дверей. На відміну від ЛІНИ, це пасажирське судно з усіма зручностями та особливостями простору, призначеного для життя людей. Включаючи двері, які відкриваються всередину.
«Варто спробувати», — киваю я, віддаючи йому викрутку. Якщо вам доведеться потрапити в пастку на кораблі, який ось-ось вибухне, найкраще потрапити в пастку з блискучим і спостережливим — хоча й напівбожевільним — механіком.