«Нам потрібно повернутися», — каже Кейн. «Зв’язатися з дисперчерською. Вони пришлють когось. Пошук і порятунок».
Я ціную оптимізм Кейна, надію, з якою він живе. Це частина, якої мені не вистачає.
Але рятувати там нема чого. Це просто виявлення, зрозуміле і просте. І якщо це так…
Я вивчаю «Аврору», темні вікна, холодні двигуни, ймовірну розкіш — і жахи — усередині. Тільки витрати на будівництво мали бути мільярдними. І це було двадцять років тому.
У моїй голові формується потворна ідея. Наші правила базуються на старих морських законах. Навіть щодо відносно незрозумілих речей, які трапляються не так часто, як це було за часів іспанських галеонів і навігації при світлі зірок.
Але незатребуваний уламок є незатребуваним уламком.
“На що ти чекаєш?” — запитує Лурдес Веллера, його руки не рухаються на дошках. «Летимо звідси і повідомимо про це». Вона здригається. «Це як дивитися на братську могилу».
Вона не помиляється. І все ж… дюжини тих золотих кранів, за чутками, під назвою Aurora, було би більш ніж достатньо, щоб відкрити власну транспортну компанію. Якби це не було справжньою ринковою ціною, чорний ринок дивацтва/сувенірів, безумовно, зробив би це. Тоді вам не обов’язково бути «найнятим» або «людиною», якщо ви бос.
Нога Веллера підстрибує в нервовому ритмі, але його руки залишаються нерухомими.
Чи можливо, що хоч раз ми з Веллером на одній хвилі?
Лурдес невпевнено озирається на мене. “ТЛ?”
«Клер», — каже Кейн, і в його голосі звучить попередження.
Відчувши моє мовчання, Веллер повертає свій стілець до мене, уважно схиливши голову. Усе, що він бачить у моєму виразі обличчя, повинно підтверджувати те, що він думає, тому що повільна усмішка розпливається по його вузькому обличчю.
«О, так», — каже він, вказуючи на мене. «Точно. Ось про яке божевілля я говорю. До біса Гінзбург. Ми станемо багатими!»
Веллер обертається на місці та задає напрям, і ЛІНА прискорюється, спрямовуючи нас до Аврори, а не геть від неї. Наші тіла злегка тягне вбік під час різкої зміни напрямку, коли генератор мікрограва наздоганяє зміни, перераховуючи для нас «низ». На мить мене охоплює нудота, але я не впевнена, чи це від раптового руху, чи через рішення, яке я щойно прийняла.
«Ми поняття не маємо, що там трапилося», — каже мені Кейн, трохи віддаляючись, щоб у нього було місце, щоб повернутися до мене обличчям. «Ми навіть не знаємо, чи це безпечно…»
«Не завадить перевірити», — кажу я, склавши руки на грудях.
“Таке твоє рішення?” не вірячи своїм вухам, запитує Кейн. “Ти жартуєш?”
“Що відбувається? Що ви вирішили?” — запитує Лурдес у Веллера, і в її голосі дедалі більше тривоги.
«Закон пошуку, крихітко», — кричить Веллер.
Я кривлюся. Він має рацію, але це не означає, що він повинен бути таким огидним.
“Що це означає?” Лурдес дивиться на мене і Кейна.
Але Кейн відступає, піднімаючи руки в знак капітуляції чи розчарування, перш ніж зникнути з мостика.
«Це означає, що ми знайшли «Аврору», і вона покинута, — кажу я. Або, принаймні, не зайнята ніким, хто ще дихає і може претендувати на нєї. “Що означає…”
Веллер врізається: «Що вона наша».
4
«Аврора» надзвичайно велика, як тільки ми підлітаємо до неї. У LINA нам здається, що ми — кліщ, що повзе по гладкому сріблястому звіру, який ще не помітив нашої присутності або настільки роздратований, що пробує скинути нас з себе.
Наші робочі ліхтарі ковзають по гладкій поверхні, коли ми летимо над нею. Час від часу вони вловлюють відблиски скла в ілюмінаторах, як зараз, які посилають спалах у бік камер, і моє серце підскакує.
Але зсередини нам ніхто не сигналізує. Жодних ознак життя немає. І є кілька ознак чогось набагато гіршого.
На кормі зникла дюжина аварійних капсул, їхні зовнішні доки порожні і темні, як гнилі фрукти в гронах здорових, блискучих ягід, які все ще тримаються на стеблі.
Кілька інших схожі на невдалі запуски. Вони звисають, трохи викривлені, але все ще прикріплені, їхні боки почорнілі. Схоже, хтось почав евакуюватися, а потім просто не запустив капсулу, коли опинився всередині. Двигуни, сконструйовані як автоматичні, спалахували, але не могли відійти, якщо не відпускали затискачі.
Паніка, можливо. І недосвідченість. Це говорить мені, що, ймовірно, це були пасажири, які намагалися втекти без члена екіпажу, який би їх супроводжував.
З аварійними капсулами на кормі, в одному з двох великих скляних корпусів, нас зустрічає шокуюча зелена смуга.
Мені перехоплює подих. Трава? Якщо їм вдалося виростити траву, то, ймовірно, вони вирощують і їжу, і …
Але майже відразу, як тільки виникає думка, прописуються й інші подробиці - реальність перевіряється важко.