На мостику Кейн вже прив’язаний до сидіння Веллера. Ймовірно, ці ремені безпеки були використані вперше, враховуючи прихильність Веллера до того, щоб вони звисали на підлозі. Спогад про те, як Веллер обертався, щоб сказати щось на межі образливого, у той час як усміхався й змушував когось із нас заперечувати, тисне моє серце.
Як згадка, я наполовину очікую голосу Нісуса по внутрішньому зв’язку, який повідомляє мені випадковий факт про займистість лаку на справжніх дерев’яних панелях «Аврори». І крісло Лурдес виглядає помітно порожнім. Її навушники все ще лежать на комунікаційній панелі, де вона їх залишила востаннє. Ніби вона щойно відійшла, щоб заварити чай, і повернеться будь-якої миті. О Боже, хотілося б, щоб це було правдою.
Я прив’язую себе ременями, і ми з Кейном спостерігаємо, як двигуни регулюють наше положення й відсувають нас, надто повільно і поступово, від «Аврори». Кожен метр здається важко здобутим кроком до безпеки.
Але коли я перевіряю камери, ми все ще надто близько, надто близько.
«Як думаєш…» — починає Кейн, але не має шансу закінчити.
На екрані «Аврора» ненадовго заливається яскравим світлом, наче все живлення відновлене, а всередині пасажири знову танцюють, розмовляють, п’ють і живуть.
Але це лише на секунду. Потім світло розширюється, і Аврора розламується та зникає під час спалаху вибуху, як тінь на раптовому полуденному сонці.
Немає жодного звуку, але сила вибуху котиться до нас і сильно б’є.
Моє тіло вдаряється об край стільця, плече затиснуте між моєю вагою та зміцненим підлокотником стільця.
Кістка ламається, я відчуваю це, і я кричу, готуючись до останніх кількох секунд повітря та життя, перш ніж ЛІНА розтріскається, як яйце.
Натомість ми нескінченно крутимося. Ревуть сигналізації, звідкись дим заливає місток.
Але ми живі. Зараз.
«Клер!» — кричить Кейн.
«Зі мною все гаразд», — кричу я.
Крізь дим він — невиразна тінь, що бореться й рухається. Наше обертання поступово сповільнюється. Напевне Кейн намагається стабілізувати нас за допомогою двигунів.
Тоді гравігенератор знову вмикається, і світло ЛІНИ повертається навколо нас із різними глухими ударами та гуркотом.
«Клер». Кейн навпомацки фіксує кріплення й звільняється, щоб стати на коліна біля мого стільця.
Побачивши мою руку, він різко видихає. Я не можу на це дивитися, але це, мабуть, погано, якщо він може це зрозуміти, просто дивлячись.
Я тримаю здорову руку вгору, зламану захищаю біля живота. Під час руху по моїй шкірі виступає холодний піт. “Зі мною все гаразд.”
Брехня, яку я негайно доводжу, нахиляючись і блюючи на весь місток.
«Ніякої навігації. Жодної комунікації. Обмежені засоби підтримки життя та припаси. Можливо, нам варто було просто залишитися на «Аврорі». Померти було б швидше».
Я говорю головним чином, щоб відволіктися від того, що Кейн шинує мені руку. Після того, як Кейн допоміг мені піднятися зі стільця та переніс мене на камбуз, де я міг би лягти на одну з лавок, він зробив мені ін’єкцію чогось. Але як би там не було, цього мало.
Він лагідний, але я скрегочу зубами від болю.
Принаймні дим розвіявся, і поки що наш пошарпаний корпус, здається, тримається. Дві скульптури Тратореллі знаходяться у важких шматках мармуру на підлозі, де вони впали, а аварійний маяк перекинувся на бік. За будь-яких інших обставин оцінка збитку була б головним пріоритетом, але зараз я не впевнена, чи є в цьому сенс.
«Ні», — каже мені Кейн, насупивши брови від зосередженості, намотуючи стабілізуючу пов’язку на мою руку. «Принаймні тут у нас є шанс». Він дивиться на мене. «Ти вчинила правильно».
Його слова проривають дірку прямо в мені, прямо в будь-якому захисті, який у мене залишився.
«Вибач», — випалюю я. «Вибач, що втягнула нас у це. Вибач, що я втекла. Я навіть не знаю, чому я це зробила. Чому не взяла тебе і Нісуса із собою на аварійну капсулу? Або кожного з нас у окрему, я не… я просто не розумію». Я розчаровано хитаю головою. «Я не пам’ятаю».
Його рухи сповільнюються, а потім припиняються. «Ти не втягувала нікого з нас у це. Ми всі погодилися, пам’ятаєш?» Очевидно, він пам’ятає. Принаймні цю частину.
«Через заперечення», — нагадую я йому.
«Коли будь-яка група з п’яти осіб погоджувалася робити що-небудь без заперечень?» вказує він.
«Все одно я відповідальна, я не повинна була…»
«Клер, я не маю на увазі бути жорстоким, але ти не такий хороший лідер команди», — каже він, і в кутиках його губ мерехтить втомлена посмішка. «Якби ми не вважали, що ризик того вартий, ми б не пішли. Крапка. У кожного з нас були свої причини».