“Ні. Ти намагаєшся мене відмовити». Я висмикую кепку з середини коміра свого костюма й заправляю волосся всередину.
Кейн робить паузу, а потім сміється.
Сміх застає мене настільки зненацька, що я вперше дивлюся прямо на нього. Він дивиться на мене, розчарування та захоплення ворогують у його обличчі. «Чи комусь коли-небудь вдавалося тебе відмовити?» запитує він.
Неохоча усмішка тягне куточки моїх ротів. “Ні.”
Він підходить ближче й простягає руку, щоб засунути пасмо волосся, яке я пропустила, під шапку. Край його великого пальця шорсткий від роботи та багаторазового чищення жорстким милом у машинному відділенні, але його дотик ніжний і теплий. Всупереч попереджувальному голосу в моїй голові я схиляю голову до його дотику, як кіт, який шукає сонця.
«Ви хороший лідер, сильна людина. Вам нема чого доводити, — каже він, проводячи лінію по моїй щоці.
У моїй голові чути дзвоник. Це небезпечно. Дозволяти собі відчувати. Я не зможу забрати це назад, і буде боляче, коли все закінчиться. Це біль, якого я старанно намагаюся уникати більшу частину свого життя. «Хто сказав, що я намагаюся щось довести?» шепочу я.
“Ви самі. Кожен клятий день. Ніби ти повинна показати, що ти заслужила на те, щоб вижити». Він зупиняється, шукаючи поглядом моє обличчя. «Або ви повинні дати долі другий шанс забрати вас, тому що вона зіпсувала все першого разу».
Це приголомшливо точний підсумок кількох потворних внутрішніх монологів, які я загнав так глибоко, що майже не чую їх шепоту на задньому плані.
Жар збентеження обпікає мою шкіру. Звідки він мене так добре знає? Що саме написане в тих файлах? Я почуваюся оголеною, ніби стою голою перед ним, але не в тому спільному, приватному порядку, який я ледве дозволяю собі уявити. Ні, це суворе, оціночне світло клінічного візиту.
Ужалена, я відступаю від нього. «Дякую за оцінку, докторе». Моє серце б’ється занадто сильно під моїм костюмом. Я змушую себе зробити глибокий вдих, щоб сигналізація моїх життєво важливих органів не спрацювала до того, як я покину корабель.
Я очікую, що Кейн буде штовхати, переслідувати мене щодо мого нібито бажання смерті — чому всі так думають? — але замість цього він складає руки на грудях, кидаючи на мене розуміючий погляд. «Йти одній надто ризиковано. Ти б ніколи не дозволила зробити це комусь з команди».
Я знизую плечима, намагаючись триматися в тісній тканині. «Тому що я відповідаю за безпеку своєї команди».
«Включно з собою», — стверджує він. «Тобі доведеться відключитися. Ми не зможемо повернути вас назад, якщо ви потрапите в біду». Він проводить рукою по волоссю. «І всередині цього корабля можлива велика небезпека. Ви можете потрапити в уламки або порвати свій костюм…» Він робить паузу, його обличчя хмурніє. «Або щось ще гірше».
«Гірше? Як що?” Задихнутись від мікроскопічного розриву на моєму костюмі, перш ніж я встигну повернутися до LINA, звучить досить погано. Не те, що це станеться. Коли я в костюмі, на мені завжди є кілька нашивок — ми всі їх маємо. Кейн просто параноїк.
Або надмірно захищає. Я не можу вирішити, як я ставлюся до цього. Здається, що голка застрягла між роздратуванням і ностальгічною оцінкою. Давно ніхто так не дбав про мене.
Кейн починає говорити, але в коридорі з’являється Веллер, який плюхається біля нас.
«ТЛ не піде сама», — оголошує Веллер.
Кейн вагається, але потім чітко вирішує, що будь-який союзник краще, ніж жодного. “Бачиш?” — каже він мені. «Навіть Веллер вважає, що це занадто…»
Але тоді Веллер проштовхується повз нас, кидає ще пару мішків з біологічною герметизацією на підлогу поруч з моїми і хапає свій костюм. «Система приятелів, правда?»
Мені потрібна додаткова секунда, щоб зрозуміти, що він має на увазі, просто тому, що я не можу в це повірити, навіть маючи докази прямо переді мною. «Ні», — рішуче кажу я. “У жодному разі. Ви не збираєтеся.”
Кейн крокує перед ним. «Якщо хтось піде з нами, то це має бути той, хто має медичну освіту. Ви пілот. Що, в біса, ти збираєшся там робити, якщо будуть проблеми?»
Моя стрілка нахиляється до стану роздратування. «Я справлюся сама, — кажу я Кейну. «Біда чи ні».
Кейн з огидою озирається на мене. «Ви ТЛ. Ви повинні бути розумнішою. Ніхто не потрапляє в потенційно небезпечну ситуацію без підтримки».
«Ти пам’ятаєш, що я головна, так?» запитую я.
«Точно так», — одразу ж каже Веллер.
«Ні, до біса, — каже Кейн. “Не ти.”
Але замість того, щоб завдати удару, як я наполовину очікувала, Веллер приємно посміхається. Що викликає у мене гнітюче почуття. Він щось задумав.
«Вона керівник команди, а ви помічник. Ви не можете піти обоє, — занадто розумно зауважує Веллер. Неважливо, що коли в минулому піднімалося питання командної структури, він завжди наголошував, що пілот «технічно» також є “другим”. Хоча двох “других” бути не може, навіть «технічно». В іншому випадку це не стільки ланцюг командування, скільки коло. «Лурдес збожеволіє, а Нісус стає вередливим, коли йому доводиться залишати свою технічну печеру».