Він зітхає, шум на межі вдаваного роздратованого скиглення. «Лурдес каже, що ми все ще маємо коливання сигналу, ТЛ.((ТЛ - тимчасовий лідер - який виконує обов’язки капітана)) І ми пропустимо побачення з транспортником, якщо не полетимо найближчим часом». Ніби я не знаю про це як керівник команди. Але знову ж таки, Веллер чудово вміє констатувати очевидне і надзвичайно дратувати при цьому. Після двадцяти шести місяців у тісних приміщеннях я готова убити його за це так само, як і за хропіння, яке гуркотить через вентиляційні отвори в мою кімнату, не даючи мені спати. На жаль, він хороший пілот.
Я ігнорую його й зосереджуюсь на перевірці з’єднань маяка, особливо там, де ми об’єднали нове зі старим. Оновлення програмного забезпечення можна завантажувати за допомогою сигналу будь-де, але залізо? Прикручування і з’єднання. І навіть з роками практики та рукавичками, призначеними для делікатної роботи, потрібна концентрація. Пошкрябаєте шматок плати або втратите занадто багато гвинтів, і потрібна ціла операція, щоб отримати заміну на краю сонячної системи.
Не те, щоб не було заміни, але це останній маяк. Не лише для цього туру чи цього сектору, а й останній для нас, у всякому разі. Наступного разу, коли Сommweb — мережа маяків по всій Сонячній системі, розроблена для посилення передачі даних кораблів і колоній для майже прямого зв’язку — потребуватиме оновлення, це робитиме робот з Verux SmarTech.
Можливо, машина втрачатиме менше гвинтів.
Але відсутність потреби в командах технічного обслуговування commweb означає відсутність потреби в керівниках команд технічного обслуговування commweb. Не буде потреби в мені.
Ось воно. Це останній раз, коли я буду тут. Не просто як ТЛ, а взагалі. Більше ніякого спокою і тиші величезної порожнечі. Ніякого нескінченного поля крихітних зірок навколо мене. Більше не буде корабля з яскравими вогнями, які манять мене повернутися з темряви.
Я відкидаю цю думку. Це шлях вниз.
Можливо, справа в приймачі. Я ковзаю рукою по металевій опорній конструкції, підтягуючись на інший бік, намагаючись не заплутатися в процесі. Мої прив’язки до маяка та нашого корабля, сніфера обслуговування спільної мережі під назвою L1N4, який ми звемо ЛІНА — не дають мені спливти, але вони також неприємні.
Я підтягую всі гвинти, які можу знайти, і зрештою мій канал зв’язку тріщить. «Ти знайшла, ТЛ», — каже Лурдес, моя спеціаліст по зв’язку. Її хрипкий голос звучить м’якіше у моєму вусі. «Ми закінчили. Повертайся з холоду».
М’яке потягування червоного троса ЛІНИ говорить мені, що хтось сидить за пультом керування лебідкою, готовий змотати трос за моїм сигналом. Ймовірно, Кейн, мій механік і заступник. Він не любить, щоб інші люди торкалися механізмів ЛІНИ, навіть таких простих, як лебідка. Усе може зламатися, каже він. А можливість ремонту тут обмежена.
Зараз це не має значення. Я майже впевнена, що ЛІНУ все одно спишуть, коли ми закінчимо. Вона була вже стара, коли я успадкувала її з цим секторним призначенням. Пошарпана, подряпана, з запахом перегрітого металу, з непрактичними ущільнювачами повітряного шлюзу, які потребують майже повного робочого дня для того, щоб піна затверділа, навіть коли Верукс міняє їх на такі ж хрінові заміни щоразу, коли ми закінчуємо роботу.
Але ЛІНА це наш дім.
Від’єднавши синій шнур від маяка, я прикріплюю кінець до призначеної петлі на моєму костюмі. Поки я це роблю, мої пальці в рукавичках торкаються карабіна, який з’єднує мене з червоним шнуром, з ЛІНОЮ та майбутнім, якого я більше не маю.
Все своє життя я нічого не хотіла більше, як бути тут. Подалі від усіх. У красі космосу. Тут нічого немає. Звичайно, зірки, планети та комунікаційні маяки, але немає людей.
А тепер… усе скінчене.
Якусь мить я розглядаю це, моя рука зависла над замком. Це було б так просто: повернути запобіжник, відчепитись від тросу і просто… відштовхнутися. Відплисти. Зрештою мені доведеться вирішувати між тим, чи замерзнути до смерті, чи задихнутися, оскільки в моєму костюмі закінчиться повітря, але це буде мій вибір. Мій вибір тут, серед зірок, далеких мерехтливих планет і абсолютної тиші космосу.
— Ковалик? — запитує Кейн. «Ти готова?»
Ні. Я не маю на меті бути байдужою. Не надовго і точно не назавжди. Без корабля ви потрапляєте в пастку. І коли ви не можете літати, трапляються погані речі. Одна лише думка про те, що я знову буду постійно прикутою силою тяжіння й оточена великою кількістю людей, змушує моє дихання прискорюватися.
Здогадайтеся, що це означає - що задуха, ймовірно, постане першою моєю проблемою.
«Керівник групи Ковалик, ви мене чуєте?» — повторює Кейн, і його голос набуває різкості.