І якби з’явилося тепло та кисень, невдовзі гниття стало би проблемою. Родинам пасажирів «Аврори» нічого не залишиться, щоб знайти. Те саме тепло, яке тримало мене живою на Феррісі протягом місяця, перетворило би мертвих на… калюжі ледь впізнаваного біологічного матеріалу.
Веллер не відповідає, і гравігенератор ще раз попереджає.
Попереду мене Кейн тягнеться швидше. Де саме цей довбаний місток?
Ми повертаємо за ріг у кінці коридору й опиняємось у ширшому, але більш утилітарному просторі. Килим тут промислового синього кольору, а стіни металеві, а не дерево поверх металу. Аварійне світло ввімкнене, відкидаючи різкі тіні на все. Крихітна блискуча червона намистина клацає об лицьову панель мого шолома один раз, а потім двічі, перш ніж попливти геть і приєднатися до сотень таких, як і вона, у повітрі навколо нас.
Мені перехоплює подих. Кров.
Ліворуч від нас, приблизно за двадцять футів, металеві двері злегка відчинені. Вони позначені написом BRIDGE і зіпсовані кров’яними бризками та згустками, схожими на сіру речовину, волосся та осколки кісток, які зараз замерзли на його поверхні.
У мене крутить живіт.
Біля дверей два тіла в уніформі Аврори випливають із тіні, зчеплені разом, з’єднавши руки у вічній боротьбі. Прошиті нашивки «Аврора» на лівих рукавах — це проста, але елегантна композиція з двох трикутників з колом, що піднімається вгорі, що може виглядати як інопланетний місяць, що сходить над горами. Але з огляду на те, що я зараз знаю, я підозрюю, що це ще одне представлення Грації та/або Швидкості. Срібні крапки на комірах уніформи та вишиті смужки на плечах — відповідно чотири і три — вказують на те, що вони капітан і перший офіцер, але мені це не потрібно, щоб їх упізнати.
Капітан Лінден Джерард виглядає так само, як у репортажі про запуск, який я так захоплено дивилася багато років тому. Тільки зараз її очі заплющені, вираз обличчя майже мирний під блакитним блиском інею. Її світле волосся розпускається з туго заплетеної коси, стоячи навколо голови пухнастою короною. Якби не маленька рвана дірка на її уніформі над лівою груддю та широке коло крові навколо неї, вона могла б спати.
У першого офіцера Кейджа Уоллеса, навпаки, відсутня значна частина лівої скроні у відкритій вихідній рані, його вираз обличчя — те, що від нього залишилося — болить.
«Х*й!» Веллер гарчить. «Вимикаю», — каже він крізь зціплені зуби, коли починається третій гравітаційний буксир.
Потяг до мого тіла миттєво зникає, а аварійне світло вимикається, залишаючи мене моргати, щоб пристосуватися до тьмяного світла наших шоломів. Через мить гул двигунів стихає, а потім замовкає.
Ми з Кейном прямуємо до дверей містка, і я старанно уникаю погляду на Джерарда та Уоллеса, щоб вони не зробили чогось, чого не можуть зробити мертві.
Усередині мостика широкі вікна, що виходять на чорне поле з ледь помітними шпильками зірок, які пропонують трохи більше освітлення. Простір у формі дуги більший, ніж я очікувала, і це не місце повного хаосу, як я собі уявляла. Затемнені ряди панелей керування в передній частині та вздовж задніх стін відбивають на нас ліхтарі наших шоломів своїм гладким безперервним блиском. Порожні крісла — капітана, першого офіцера, штурмана-пілота та зв’язківця — чекають, поки їхні особи повернуться. Полірована деревина прикрашає основу важких м’яких сидінь і тягнеться вздовж корпусу панелей керування. Пишне килимове покриття додає нотки елегантності, щоб пом’якшити очевидний робочий простір. Натяк на розкіш повсюди на кораблі.
Однак, на відміну від того, що ми зустрічаємо в решті Аврори, я не бачу жодних ознак насильства чи чогось навіть недоречного. Ніяких слідів опіків від пошкоджених панелей керування, ні обладнання чи інструментів, забутих після спроби шаленого ремонту, ні петель, що ширяють у повітрі, чи кривавих відбитків рук на килимі чи стінах.
Все… незаймане.
Одна панель керування підсвічується вздовж задньої стіни, а Веллер — бліда тінь перед нею, нерухомий у своєму костюмі.
«Веллер», — кажу я, коли ми з Кейном підтягуємося до нього. “Ми тут.”
Веллер не відповідає, і Кейн кидає на мене застережливий погляд, коли ми переходимо по обидві сторони від нього.
«Кайл?» Я намагаюся ще раз, його ім’я незграбно звучить у моїх устах. Звісно, я це знаю, але це не означає, що він коли-небудь був для мене кимось іншим, окрім як Веллером.
І це, здається, його зворушує. Його голова хитається вперед-назад, рухи майже повністю втрачаються в шоломі. «Будь ласка, ТЛ», — каже він з відразою.